Ми часто не знаємо майже нічого про загиблих на фронті бійців, вони проходять крізь стрічки новин і щоденні страшні звістки, перетворюючись на суху статистику Нещодавно ми написали замітку про загиблого бійця з Літинщини Ярослава Бондаря. Після його похорону в мережі з'явився допис військового журналіста Яна Осоки, який нікого не залишить байдужим. Пропонуємо прочитати його в оригіналі, аби дізнатися більше про загиблого земляка:

«Коли після поховання його поминали, то в кімнаті зібрались здорові та дорослі чоловіки, які не могли стримати сліз. Вони стояли та мовчки плакали, не соромлячись один одного, адже сльози ці були за однією людиною, яку любили всі, любили настільки, що деякі й досі не вірять, що цієї людини більше немає...
Ярослав Володимирович Бондар (позивний Фестиваль) народився 29.12.1986 року в селі Губник Гайсинського району Вінницької області.
Закінчив чотири класи Губницької середньої загальноосвітньої школи, по тому його сім'я переїхала до Літина, а хлопець перейшов до школи села Селище. Після школи пройшов двомісячні курси в бюро з підготовки робочих кадрів Вінницької філії ВАТ «Укртелеком» та отримав фах «електромонтер лінійних опор електрозв'язку та проводового мовлення».
Чим захоплювався Ярослав? А захоплювався він життям. Він умів отримувати насолоду навіть у не надто веселі проміжки часу, він тягнувся до позитиву та до дій. Лежати на дивані – то була не його стихія, його характерними відмінностями були винахідливість, чесність та сміливість.
У повній мірі це проявилося, коли його друга, який був слабшим за нього, почали бити троє кремезних чоловіків. Ярослав, знаючи, що не потягне бійку проти них усіх, все одно плечем відтіснив друга з небезпечної зони та прийняв усі удари на себе. Його тоді сильно побили, але він зміг захистити свого друга, ось який то був чоловік.
Був призваний за мобілізацією під час шостої хвилі. Спочатку півроку перебував на полігоні в Житомирі, а потім проходив службу в 122-му окремому аеромобільному батальйоні 81-ї окремої аеромобільної бригади. Сім місяців провів у Авдіївській промзоні, а після того, як бригаду вивели на ротацію, демобілізувався.
Він пішов з війни, але війна не пішла з нього. Ярослав Володимирович увесь час, поки був вдома, не припиняв думати про тих, хто залишився на "нулі". Серце його не знало спокою, він постійно цікавився новинами звідти, перечитував усю інформацію про стан речей у зоні бойових дій.
Але не думайте, що він зламався після повернення додому, він не почав пити (алкоголь він взагалі ненавидів), а навпаки, зміцнів, став чоловіком з великої літери.
Дівчина Ярослава Володимировича мешкає в Житомирській області, і коли він приїхав до неї, то її село почало нове життя. Це не гучні слова, це факт. Він почав боротися з пияцтвом у селі, боротися завзято та віддано, він оживив той застиглий фон депресії, який панував у селі. А дівчину свою він шалено любив, жив нею та для неї.
21.09.2017 року підписав із ЗСУ контракт.
Солдат, номер обслуги гранатометного відділення 1-го взводу 1-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар».
Не минуло й місяця, як Ярослав прийшов до «Айдару». Але за той короткий час він встиг створити незабутню атмосферу якоїсь чарівної веселості серед побратимів, постійно жартував та заряджав усе навколо себе елементами простої людської гармонії.
Загинув 24 жовтня близько 8:30 у районі Світлодарської дуги в результаті підриву на міні ОЗМ.
Я зараз напишу страшні слова – того ранку він своєю смертю врятував увесь взвод.
Того самого ранку хлопці повинні були займатися розчисткою місцевості неподалік своїх позицій. Вони ще не знали, що там заміновано, а коли дізнались, то Фестиваля вже з ними не було, адже саме на тій ділянці, де були заплановані роботи, він і підірвався, поспішаючи на допомогу своїм побратимам, які теж підірвались перед цим, але трохи далі.
Похований 26 жовтня в Літині. У нього залишились мати, брат та кохана дівчина».