Сьогодні вранці біля військової частини № 3008 було людно: рідні, близькі та друзі зустрічали своїх захисників, які кілька місяців перебували в зоні неоголошеної війни поблизу Попасної.

І от ранковими вулицями Вінниці їдуть броньовані машини. Більше десяти. Потім — автобуси. Їх патрулюють даішники. Сльози на очах дружин та матерів, синьо-жовті квіти, прапори, оркестр, коровай.

– Дивись! Он він! Помахай татові! – каже дружина, яка побачила свого чоловіка у вікні автобуса.
Малюк на узбіччі радісно вітає свого тата маленьким прапорцем. Чоловіки виходять з автобусів, запалюють цигарки, привізши східного вітру, легкий запах диму, відваги, безстрашності.
Прихопили з собою бійці Національної Гвардії і чотирилапих друзів. Кажуть, що їх там зараз дуже багато: бойовики, відступаючи, залишили хвостанів напризволяще. Тварини обрали нових, українських, хазяїв.

– О, дивіться який пес! Пуфік звати! Це — змішана порода пекінеса та двірняжки. У нього досі була колорадська стрічка, а тепер — синьо-жовта. Бойовий "правосєк", добровільно перейшов на нашу сторону. Як обстріли — гавкає, попереджає. Інші породи, вартістю 150 доларів, також люди залишили у населених пунктах. Вівчарки були. Алабай 110-кілограмовий! Не змогли всіх, на жаль, забрати, – розповідає боєць Максим.

– Як війну закінчити?

– Вони самі помруть. Розумієте, Донбас — це як машина часу, повертаєтеся на років 40 назад: комунізм, алкоголіки, проституція, наркомани. А хати їхні оббиті дерев'яними дошками. У нас, в найвіддаленішому селі, таких споруд немає.

– Як мирні мешканці налаштовані?

– Коли тверезі — то нормально. П'яні — теж нормальні. Кажуть: "Дай їсти", а самі можуть в плечі плюнути. Але загалом непогане відношення. Те, що там зараз відбувається... Вони обрали власноруч свою долю.

Бійців представники влади та керівництво військової частини привітало з успішним виконанням службового завдання та прибуттям додому живими та здоровими.

– Тату, а це тебе від куль захищало? – запитує малюк у тата, показуючи пальчиком на бронежилет.
– Так, – стримано відповідає той.

Священник, який був присутній на зустрічі, процитував Івана Франка:

– Великий Каменяр колись казав: "Давайте, браття, для України жити". Вдячний, що ви живете для України, бо тільки так ми зможемо подолати ворога, який наступає на нашу землю, – переконаний отець.
Боєць Національної Гвардії Сергій ніс службу біля села Комишуваха, на Донеччині. Каже, що це — війна, і йому, як військовому, хотілося б наступальних та рішучих дій, але ніхто не дозволяє це робити.

– Місцеві жителі ніби то вболівають за українську армію, але деякі родини переховували в себе проросійських коригувальників вогню. Тих людей треба віддати. Ми просто матимемо проблеми (зараз і потім): вони кажуть, що ми їх бомбимо. Але нам навіть не дають відкривати вогонь! Але там також є Люди, які навмисно по нас промахувалися. А були випадки, коли українські бійці скеровували постріли по своїх, а потім, дізнавшись, куди стріляли, вибачалися і запевняли, що так їм наказали "зверху". Ця війна — це провина бізнесменів. У Президента, наприклад, є бізнес на Донбасі, але об'єкти ці жодного разу ніхто не обстріляв, – розповідає Сергій, міцно тримаючи за руку дружину.

Скільки людей — стільки думок. А Україна — одна. Але попри всі недоліки та фронтові проблеми вони зберігають почуття гумору.

– Я вам чесно скажу про все зараз... Я два місяці не голився! (регоче — Авт.) Дивіться, яка щетина! – жартує боєць Національної Гвардії України Володимир.

Чоловіки повернуться на вихідні додому, до родин та друзів, у рідні домівки. Вони хоча б на кілька тижнів змінять камуфляж на домашній одяг. Щоби за кілька тижнів знову поїхати на "мирний" фронт.

Фото Людмили Кліщук