Він сімнадцять днів і ночей утримував старий термінал Донецького аеропорту

«Христос воскрес! Воскресне Україна!»

Скільки разів ми промовляли ці слова не надто заглиблюючись у їхню суть. Для мого покоління п'ятдесятилітніх це Великоднє вітання стало ледь не сакральним відтоді, як Україна, розбуджена Народним Рухом, робила перші кроки до своєї свободи й незалежності, своєрідним маркером для визначення «свій –чужий».

Ми були натхненні вітром перемін й надіями на швидке відродження «неньки». А образ воскреслого Христа не лише живив надії й зігрівав кров , а зробився найпереконливішим підтвердженням можливості здійснення мрії. «Христос воскрес! Воскресне Україна!»

Ми готові були боротись як уміли – хто словом, а хто – ділом, і йти на жертви, і не один йшов на них, але такі поняття як – війна, кров, страждання і загибель людей здавались неможливими й далекими, як і наша героїчна давня історія. Ми надбали лідерів, але не здобули героїв. Ми зовсім мало задумувались над тим, що воскреснути можна лише, як Христос – смертю смерть подолавши. Так, як наші герої, котрі жертвують своїм життям заради України. Кожна індивідуальна смерть на полі бою – плата за наше загальне воскресіння.

Останні думки належать не мені, а кіборгу Валентину Ковальському, лікарю з Хмільника, котрий добровольцем пішов на війну. Він разом з іншими кіборгами сімнадцять днів і ночей утримував старий термінал Донецького аеропорту. Йому, військовому фельдшеру, довелось не лише надавати першу медичну допомогу пораненим, яких було чимало в ті морозні дні листопада, коли за термінал розгорілись найзапекліші бої, а й брати в руки зброю, аби замінити тих, котрі вибули зі строю.

– Сепаратисти постійно штурмували наш термінал, але найлютіші бої розгорілись 29 листопада. Перший бій тривав з дев'ятої ранку майже до вечора. Потім серед ночі вони знову зчинили стрілянину, аби нас полякати, але ми вже не відповідали. Наступного дня бій розпочався о-пів на дев'яту ранку й до обіду сепаратисти вже захопили другий поверх терміналу, – згадує Валентин. – А щоб ви розуміли, їх було понад 300 чоловік, а нас, захисників, усього - сорок, з них десятеро поранених, дехто важко. Мого колегу-фельдшера Сашка контузило ще першого дня, він практично втратив слух , і я не міг докликатись його на допомогу, та його хлопці все одно не відпустили б від себе, бо Сашко заряджав для них ріжки автоматів. Отож мені доводилось справлятись самотужки. А мене постійно кликали як не з одного то іншого кутка до поранених. Умови ж такі, що надавати допомогу дуже важко – по-перше через мороз, коли пальці стають дерев'яними, і до рани дістатись непросто, адже на кожному бійцю напугано щонайменше четверо штанів й стільки ж светрів під курткою. А ще проблема - де тримати поранених, адже , щоб ви уявляли, в старому терміналі не вціліло жодної зовнішньої стіни, лише де-не-де, вистояли внутрішні. Тому ми, як щурі, ховались у підвалі. Сєпари теж пробились в підвал, від нас їх відділяла бетонна стіна, вони вже зробили в ній лаз і постійно намагались прорватись, але ми їх закидали гранатами й тримали під прицілом... На першому поверсі вони теж відгризли собі кусок території й гатили по нас звідти... Ми, звичайно, розуміли, що за таких умов не зможемо безкінечно утримувати термінал, але у нас був наказ – триматись до останнього, а отже ми всі приготувались лягти кістьми, живими звідси не вийти... Як почались найважчі, останні бої, до нас з нового терміналу вночі пробились на допомогу хлопці з 74-ї бригади. А як побачили, в яких умовах доводиться тримати оборону, стали вимагати у командира, аби він дав команду залишити термінал. Натомість комбат підполковник Іван Василенко (позивний Тополя), відповів, що їх ніхто не тримає, можуть йти, якщо хочуть жити... Хлопці подумали й залишились...

30 листопада, коли ворогам таки удалось вдертись на другий поверх, Тополя викликав вогонь на себе. Тоді за приблизними підрахунками під вогнем нашої артилерії загинуло близько трьохсот терористів. Зрештою, нашим бійцям теж було непереливки. Від постійних залпів гармат двигтіли не лише вцілілі стіни, а й сама земля. Другий поверх обвалився, пожежа охопила весь термінал. Кіборги фактично опинились у вогняному кільці ...

– Мене покликали хлопці до підвалу, сказали, що потрібна допомога Василенку, – оповідає Валентин. – Я, зігнувшись у три погибелі, бо висота закапелку не більше півтора метра, а мій зріст – під два метра, всунувся досередини. Бачу: Тополя, контужений, напівлежить під стіною, поруч група бійців стоїть навколішки перед іконою Богородиці й вголос читають «Отче наш»... А щоб ви уявляли картинку – у підвалі темно попри те, що блимає кілька лампочок від генератора, вони не спроможні розсіяти хмари їдкого диму й куряви, все навколо двигтить і вібрує од вибухів над головою – і серед усього цього апокаліпсису возноситься до неба тихий хор застуджених чоловічих голосів: «...прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим...» А на вхід у закапелок націлились дулами кілька бійців, ще один тримає гранату з висмикнутим запалом... Це так приготувались до останньої миті, бо ніхто не хотів здаватись ворогові живим. Нерви у всіх оголені, наче сталеві дроти. Як по мені не пальнули, не знаю... Потім нелегко було вмовити хлопців опустити зброю й відібрати гранату: у них від холоду руки приклеїлись до металу...

Командування прийняв на себе Рицар,так називали молодого лейтенанта Ігоря Багнюка. На той час кіборгам уже не треба було воювати з терористами, з ними розправилась наша артилерія, зате головним ворогом стала пожежа, яка загрожувала пожерти усіх навколо. І хоча над бійцями були голі небеса, їх не було видко крізь густий дим. Валентинові здавалось, що вогонь сягав неба, а навколо по раз вибухали боєприпаси, яких було повно у терміналі.

– О, знаєте що було добре? – раптом усміхається Валентин. – Нарешті після стількох морозних днів ми змогли зігрітись. Від пожежі стало тепло-тепло.... Як у пеклі...

З допомогою вогнегасників та залізних гаків кіборгам вдалось прорубати коридор до виходу зі старого терміналу. А вночі вони вийшли до нового терміналу й винесли з собою поранених. Другого грудня Валентин уже був на Великій Землі. А бої за аеропорт ще тривали й головні трагедії ще були попереду... У тих боях пан Валентин втратив побратимів, бо ж на війні люди швидко зріднюються. А ось командир Тополя видужав, обіцяв після війни приїхати в гості, випити по чарці, згадати загиблих товаришів.

Коли нашого кіборга запитують, чи не були, на його думку, марними принесені жертви, він морщить чоло. Якусь мить роздумує, а потім твердо каже, що не вважає загиблих бійців жертвами. Вони усі – герої. А кров героїв і їхні смерті ніколи не бувають марними... На моє зауваження, що він теж герой, пан Валентин засміявся: у нього нема військової виправки, ані досвіду, ані войовничої вдачі. І професія абсолютно мирна – лікар-лаборант. Зате він справжній чоловік і патріот. Свого часу пройшов увесь Майдан, був там у найстрашніші дні його розстрілу. Нині, після короткої відпустки, 16 квітня знову повертається на Схід України, де причаїлась війна.

– Що я можу сказати, – зауважує на мої слова про героя. – Тим, котрі там не побували, неможливо усе розказати. А тим, котрі побували – неможливо забути. Війна позбавляє страху й проводить свою жорстоку люстрацію – що істинне, а що ні. А ще війна вчить віри. Не дарма ж на війні навіть атеїсти стають віруючими людьми.

Упевнена, мине ще трохи часу, й таких воїнів, як Валентин Ковальський, називатимуть не просто кіборгами – а легендарними кіборгами. Адже нинішній час творить вражаючі легенди й нову героїчну історію України, яка надихатиме не одне покоління патріотів. А ще я впевнена, що цього разу все буде по-справжньому. Сказано, віруйте і вам воздасться. Наша віра нині, як ніколи, жива й дієва, адже вона вмита кров'ю українських героїв-патріотів...

Христос воскрес! Воскресне Україна!