Незважаючи на чималу кількість публікацій про українське козацтво досі ніхто не узагальнив, чому все відбувалося так, а не інакше. Упередженість істориків і, особливо письменників, які писали на цю тему, виконуючи замовлення влади, вражає, і поки ми не зробимо спроби чесно та відверто сказати про дії тогочасних лідерів, виходячи з позицій державності, ніколи не зрозуміємо яким шляхом і куди потрібно рухатися.

Чому я зупиняюся на окремих історичних постатях – братах Наливайках, родині Нечаїв, Богуну, Хмельницькому не ідеалізуючи їх, хоча у той час діяли не менш знакові особистості – Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко, Іван Сулима, Павло Бут, Тарас Трясило і ще ціла когорта талановитих військовиків? У першу чергу тому, що це теж реальні постаті зі своїми симпатіями та антипатіями, з власним розумінням честі, порядності, обов'язку, але саме ці люди виявилися збурювачами народу до самоутвердження. Вони інколи піддавалися чиємусь впливу, але, безсумнівно, кожен із них справді, думав, що чинить правильно.

Аксіома, що кожне повстання повинно мати підґрунтя, тому нині не потрібно сором'язливо опускати додолу очі, посипати голову попелом і замовчувати певні події. З позиції сьогодення та в угоду певним політикам – громадянська війна в Речі Посполитій розпочалося не просто так, а з релігійної експансії католиків. Це історично доведений факт і прив'язувати сюди гетьмана Косинського не зовсім вмотивовано. Чому?

Бо Косинський, Ружинський і ще чимало інших відомих діячів козацької (січової) епохи, як би ми цього не хотіли, не були прихильниками українства. Зрештою, козацтво і віросповідання – це, протягом двохсот років, на Січі були чисто умовні речі. Хто, приміром, Косинський?

Дрібний польський шляхтич у якого силою відібрали маєтності й він намагався чужими руками поновити справедливість. Згодом, через п'ятдесят років, на арену боротьби за власність вискочив ще один ображений, що став образом «духу нескореності», «повстанець» якому пощастило більше. Але про все по порядку.