У попередньому матеріалі я говорив про необхідність і доцільність децентралізації влади та проведення адміністративно – територіальної реформи в Україні. Але яким чином можна її здійснити? Які механізми та інструментарій треба застосувати, щоб полагодити наш багатостраждальний корабель? Пропоную вашій увазі комплекс заходів, успішно апробований Іспанією понад сорок років тому.

На перший погляд може здатися, що Україна та Іспанія зовсім не схожі одна на одну країни, в яких немає нічого спільного. Та насправді, якщо придивитися, стане зрозуміло, що державотворчі процеси на деяких етапах і в них і в нас відбувалися за схожими сценаріями, а нагальні внутрішні проблеми в нас майже ідентичні. Уся різниця полягає лише в тому, що іспанці десятиліттями шукають їх вирішення, а ми лише зараз ледве-ледве встаємо на цей шлях. Але про все по порядку.

Почну хоча б з того, що і Іспанія, і Україна являють собою внутрішньо неоднорідні державні утворення. Регіональна диференціація в обох країнах є дуже помітною. Іспанія має у своєму складі Каталонію, Басконію, Андалусію – такі не схожі одна на одну території, але при цьому об'єднані спільним духом та ментально-культурними ознаками, які є наріжним каменем у складній соціальній конструкції, ім'я якій - нація . Так само і в Україні є відмінні між собою Галичина, Закарпаття, Донбас, Поділля... На більшості українських земель з об'єктивних історичних причин віками складалися особливі ментальні риси, притаманні лише їм. При цьому такі споконвічні українські цінності, як то родина, земля, воля однаково шануються в кожному куточку нашої країни і складають основу для формування інтегрованої та цілісної української нації. В цьому сенсі гасло «єдина країна» є не просто словами, не просто пропагандистським кліше, а вираженням сутності українства як такого. В ньому криється давнішнє прагнення наших предків до об'єднання та здійснення багатовікової мрії про вільне життя на власній землі, і прагнення це вкарбувалося в нашу історичну пам'ять та вклинилося в наш генетичний код. Тож кожна українська історична область абсолютно органічно вписується в концепцію українського державного проекту, більше того - вона поза ним є не життєздатною. Однак, при цьому, не враховуючи соціальні, ментальні та культурні особливості кожного клаптика української землі успішно втілити цей проект у життя неможливо. То як же тоді бути? Відповідь очевидна: треба переформатувати державний устрій таким чином, щоб природні потреби регіонів були враховані. І ось тут вже ми знову плавно повертаємося до Іспанії. У середині 70-х років минулого століття ця країна, як нині наша, зіштовхнулася із нагальною потребою в децентралізації та проведення адміністративно – територіальній реформи. Жорсткий франкістський режим припинив своє існування, і демократичні інституції, набуті за часів знищеної Франко Республіки, мали бути реставровані. Враховуючи, м'яко кажучи, не прості стосунки між центром (Мадридом) та провінцією (у Каталонії та Країні Басків набирали ваги терористичні сепаратистські угруповування), задача ця була надважкою. Представники усіх іспанських політичних сил, від лівих до правих, чітко усвідомлювали, що зберегти спокій та цілісність держави можна лише шляхом широкого національного діалогу та передачі серйозної долі владних повноважень на місця. При цьому вони також розуміли, що нехтування загальнонаціональними інтересами на користь інтересів регіональних до добра не призведе, тож децентралізація має проводитися дуже зважено та помірковано. Першим ділом реформатори раз і назавжди відмовилися від ідеї переходу до федеративного державного устрою, справедливо зазначаючи, що в Іспанії, на відміну від Німеччини чи Швейцарії, немає культури федералізму, і його зерна на місцевій ниві навряд чи проростуть у щось інше, окрім сепаратизму та, як наслідок, роздроблення країни. Натомість у якості компромісу було вирішено проводити замість федералізації автономізацію держави. Тобто, замість того, щоб проголошувати суб'єктність і суверенність всіх або окремих частин держави та входження їх на рівноправних основах (як правило із правом виходу) до складу єдиного державного утворення, вирішили, при збереженні унітарності країни, делегувати регіонам права самостійно формувати усі органи місцевої влади та здійснювати певні, передбачені Конституцією, функції соціальної, культурної та економічної політики незалежно від центру.

Ці принципи лягли в основу Конституції Іспанії 1978 року, яка діє і понині. За великим рахунком, вся її сутність викладена у другій статті: «Конституція, ґрунтуючись на нерозривній єдності іспанської нації, на єдиній, неподільній батьківщині всіх іспанців, визнає і гарантує право на автономію національностей і регіонів, які її складають і які солідарні між собою ». Результатом такої політики стала поява на карті Іспанії 17-ти автономних утворень, які нормально співіснують між собою. Звісно, остаточно проблему сепаратизму вона не вирішила, але поставила такі відверто терористичні організації, як ЕТА у становище маргіналів та відвернуло від них симпатії громадян.

Подібні заходи цілком можливо та доцільно провести і в Україні. Наскільки вони будуть дієвими та ефективними зможе показати лише час. Проте, одне я знаю напевно: бездіяльність у нашому випадку абсолютно точно небезпечніша за будь-які дії.