Їдкий запах. Відчуваєте? Сухий, порожній, зачерствілий. Заповзає у легені, наче гадюка. Розчиняється з киснем у крові. Отруює кожну клітину організму.

Він тепер постійний гість у нашому українському домі. Можливо, і небажаний, але байдуже. Закрадається у твій погляд, спотворює мою щиру посмішку, обезглавлює їхню надію на майбутнє, наповнене світлом і дзвінким сміхом дітей. Чому? Тому що багато хто з них більше не почує омріяного голосу власної дитини. Лишень грім серед незайманого неба. Секунда, щоб усвідомити, що ти все ще дихаєш. І запах пороху. Втрати. Смутку.

Мертвий запах війни. Він витає у повітрі, застряє на вустах, катається на дитячих гойдалках, завмирає над дахами лікарняних будинків і, непомітно підкрадаючись до тебе навшпиньках, шепоче: «Україна в огні»... Новий старий вислів отримав ще один шанс на життя, натомість українці ще раз втратили шанс жити під єдиним мирним небом. Україна палає в огні лицемірства, розбрату і непорозуміння. І нікому не вдається загасити полум'я.

Кожна країна – окремий самобутній організм, який функціонує згідно зі своїми законами та історією, нормами та принципами, зважаючи на наявність власних природних, соціальних і моральних ресурсів. Держава – це велика оселя, заходячи до якої, необхідно шанувати господарів, дотримуватися традицій, заведених у цьому домі та бути вдячним за гостинність. Проте не всі так добре виховані, як хотілося б. На жаль, наївній і довірливій Україні за роки її життя неодноразово доводилося зустрічати на своєму порозі гостей, що тримали камінь за пазухою. Вбивці, крадії, брехуни – чимало їх стояло на порозі перед нашою оселею. Але їй так і не вдалося навчитися відрізняти чесного незнайомця від злодія.

Історія полюбляє повторюватися, а ми – не вчитися на власних помилках. Довіра – складна річ. Близькі люди теж зраджують. Прикра, але істина. Зраджена залишилась й Україна. Знову скривджена. Знову обікрадена. Без Криму. Наодинці зі страхом втратити частину себе – Донбас. Через чиюсь примху, жагу до влади і неймовірно велике відчуття власної непереможності дітям нашого покоління довелося побачити війну. А комусь з них не судилося її пережити.

Але вогонь не розгорається там, де немає іскри. Усе свідоме життя українців з Заходу та Сходу зіштовхували лобами, вчили ненавидіти одне одного, ставили штампи, сіяли зерна недовіри і розладу. І воно проросло. Міцно впилося корінням в українську родючу землю, як різкий запах пороху навічно в'їдається у пам'ять солдата. Є відоме прислів'я – що посієш, те й пожнеш. У нашому випадку доречніше сказати – хто посіяв, той і зібрав жнива. Російська імперія доклала немало зусиль, щоб зруйнувати зв'язок між українцями. Це усім добре відомо зі шкільної парти. А сьогодні прийшов час для Росії збирати плоди довгої і тривалої роботи. Чим вона і займається.

На жаль, дехто так досі і не зрозумів, ким виявився справжній ворог, і хто запалив полум'я. Повірити у зраду брата – важко. Ще важче – протистояти йому. І ми це будемо робити, незважаючи ні на що. Не ділом, так словом. Гучним. Чесним. Справедливим.

Штучно створена війна осиротила країну. Матір не зможе обіпертися на сильне плече сина. Дочка без смутку більше ніколи не промовить слово «тато». Сестра лише уві сні обійме брата. Кожен зазнав біль втрати. Він втратив друга, вона – батьків, вони - можливість навіть побачити одне одного. А хтось залишився без даху над головою і грошей, щоб купити кусок хліба.

Керують кривавим парадом (як вони полюбляють себе називати) ополченці. Тобто, виходить, що це люди, які виступають проти влади, з метою захисту своєї землі. Серйозно? Захисту? Єдине, від чого вони захистили свою землю, – так це від перспективи нормального існування і подальшого розвитку. Тисячі біженців. Тисячі поламаних доль. Тисячі вбитих. Про в минулому насичене життя понівечених міст тепер розкажуть лише вимушені очевидці: мовчазні кам'яні залишки розбитих шкіл, дитсадків, лікарень, будинків. Не можна захищати знищуючи. Так не роблять ополченці. Так роблять злочинці.

Донецьк ізольовано. Невидимий колючий дріт, немов петля на шиї, перекрив доступ кисню. Місто задихається, згасає на очах, як свічка. На вулицях зустрічається все більше безробітних і безпритульних. Люди опинилися замурованими у власному домі. Рідна оселя вже давно перестала бути найбезпечнішим місцем у світі. Відчуття тривоги за життя своїх близьких, яке і на секунду не покидає свідомість, стало таким же звичайним явищем, як і сніданок зранку.

А вони продовжують боронити. Боронити від єдності, свободи і миру.

Проте історія ще пишеться. Час невпинно крокує вперед. Люди, вдихаючи їдкий запах неправди, страху і болю, продовжують жити та боротися тілом і душею за єдину Україну від Грем'яча до Сарича, від Соломонового до Червоної зірки. Україна закінчиться там, де згасне солов'їна пісня. Де українська мова не торкнеться своїм милозвучним словом слуху незнайомця. Україна закінчиться там, де не знають імені Тараса Шевченка. Де жовто-блакитний колір буде просто кольором, а не символом суверенності. Україна закінчиться там, де не стане гордості і пам'яті.