Пам'ятаю, у дитинстві для мене було загадкою, чому в одну церкву можна ходити, а в іншу – зась. Різницю між християнським храмом і мечеттю я віддалено розуміла. Це, як яблука та груші. Я усвідомлювала, що вони різні: смак, форма... Зовсім не складно. А ось спробуйте пояснити дитині, що таке Українська автокефальна православна церква, Українська православна церква Київського патріархату, Українська православна церква Московського патріархату! Це наче яблука, але різних сортів. Трохи різняться за присмаком, розміром, кольором, але де Мельба, а де Мантет – спробуй розбери. Зрозуміти щось без заглиблення в історію та політику – марна справа.

Мої наївні дитячі запитання: «Але ж Бог один! Тоді чому ця церква гарна, а інша ні?», – завжди зустрічали м'який батьківський спротив. Плутані пояснення породжували більше знаків питань, ніж крапок. Минули роки... І нічого не змінилося. Тільки прийшло усвідомлення двох речей:

– віра і релігія – різні речі;

– церкви часом міцніше пов'язані з політикою, ніж з Богом.

Очевидно, що заява про можливість об'єднання УАПЦ і УПЦ Київського патріархату – також політичний хід. І хід розумний. Час для потенційного об'єднання обрано ідеально. За даними березневого опитування Research & Branding Group серед суспільних і владних інститутів церква користується найбільшою довірою (62% довіряють). Водночас, УПЦ Московського патріархату скомпрометована, як ніколи.

Свого часу активна підтримка одіозного екс-президента Януковича, єдність російського «самодержавства і православ'я», скандальні заяви Патріарха Кирила, що викликають кожен раз шквал критики та відрази в українському суспільстві, залишають свій відбиток і на авторитеті самої церкви. Внаслідок, довіра до неї стрімко падає. Багато віруючих сприймають УПЦ МП лише як заплямовану кров'ю руку Кремля та як пережиток «імперського» минулого. Погоджуватися з цим чи ні – особиста справа кожного. Але те, що УПЦ Московського патріархату потребує ребрендингу – факт. Інакше масовий відтік прихожан стане не просто песимістичним прогнозом. Проблема в тому, що навряд чи «центральне керівництво» дозволить київській митрополії позиціонувати себе як незалежний релігійний суб'єкт і вести самостійну політику, що йшла б врозріз з «панівною ідеологією». Тим часом, уже зараз патріотично налаштовані українці часто принципово оминають церкви, підпорядковані московському патріарху, навіть якщо хрещені в них.

Звісно, УПЦ МП має декілька важливих переваг, головна з яких, – це її канонічність. Тобто вважається, що вона успадкувала «апостольське преємство». До того ж, саме УПЦ Московського патріархату має найбільшу кількість приходів у державі, на чому замикається питання зручності та доступності церкви для вірян. Як не дико, але частіше, ніж хотілося б, українці й у духовних справах керуються принципом територіальної близькості. Але міцний фундамент не довго втримає потріскані стіни. Сьогодні й церкви живуть в умовах ринкової економіки. Головний її принцип – конкуренція. Головне знаряддя – PR. Церквам доводиться боротися за любов своїх прихожан. І УПЦ МП поки що програє.

Тому заява про можливе об'єднання двох виразно проукраїнських церков – серйозний виклик УПЦ Московського патріархату. Не факт, що саме злиття таки відбудеться. Адже питання прав, привілеїв, владних повноважень можуть зруйнувати домовленості навіть на фінальному етапі. Що вже казати про етап перших сором'язливих порухів? Проте це красномовний сигнал. Перерозподіл сил може кардинально змінити релігійний простір України. Як зреагує Москва? Сподіватимемось, що не вогнем і мечем.