Українські села можуть не дожити до «повітів» і «волостей»

Активно лобійована владою децентралізація таки зробила своє: якщо раніше ми сприймали Україну як єдине ціле, моноліт, у якому скрізь однакова, спільна Україна, то за останній рік ми й не помітили, як почали мислити категоріями «держава в державі».

Пригадую, як 5 років тому я вперше потрапила до Криму. Тоді відчуття «іншої держави» накрило мене з головою, здавалося, що там, на "великій землі" лишилась Україна, а тут якась філія іноземної держави, і не країна, і не область — автономія. Всі бачили, у що вилилась ця автономність.

Тепер я їду в іншу область. Їду, і розумію, що зараз це сприймається по-іншому. Рік тому я боялася, що Чернігівщина зустріне хижими проросійськими настроями. Але, коли приїхала на автівці з синьо-жовтим прапором на даху, ніхто не обізвав фашисткою. Подружка попросила відрізати шматок стрічки на сумку, вчителі у школі розпитували, як там – «патріотично» чи не дуже.

Тоді було зрозуміло — Україна єдина як ніколи. Минув рік, і щось стало не так.
«Добровільне об'єднання громад», «Децентралізація — не означає федералізація» - ці два лозунги останнім часом вкладають нам у голови настільки активно, ніби хочуть у чомусь переконати.

У моєму селі на Чернігівщині, посміюються, наприклад, над словом «добровільне». Його смакують, коли обговорюють грядущі реформи. Бідкаються, поряд с селом немає ніякої важливої траси, яку можна було б перекрити.

Тепер будемо за всіма довідками їздити у Високе, майже двадцять кілометрів до «волості», - каже Микола, який виїхав зустрічати мене з поїзда, бо ж автобуси у селі — рідкість.

Микола щокілька метрів стає і «чаклує» над автівкою.

Кляті ями, дощем позаливало, не видно нічого, все днище розбив, - бурчить мій сусід і провадить далі. - Воно коли в селі є сільрада, то ще не відчуваєш себе остаточно відмерлим непотребом. А як не буде сільради, то й села не буде. Так, хутір.

Село ж цілком готове до реформи: хати ніхто не купує, а коли вмирають або виїздять господарі, вже по весні садиби огортають бур'яни, а на ганках проростає всюдисущий дикий клен.

Готує селян та поодиноких дачників до «децентралізації» і Сейм — велична ріка, завдяки якій село процвітало багато років. Тут було море туристів, будинки біля річки скуповували москвичі та кияни, які проводили тут літні відпустки. Тепер Сейм обмілів, а пляжі поросли травою.

Нам не до річки, у нас он лікарню зачинили, - бідкається Людмила, мати трьох дітей, яка втратила через ту зачинену лікарню своє робоче місце. - Було таке гарне приміщення, з ремонтом, з бойлером, з водою, ліжок багато було, а тепер хто піде в той ФАП? А поки в район довезуть — це ж треба машину шукати.

Тут таки селяни переповідають свіжу історію про породіллю, кажуть, що днями в жінки трапилися перейми.

Найняла машину, поїхала до акушерки. Та повезла її до лікарні, там хоч крісло є, а вона зачинена, ключів нема. Кажуть, у машині народила там-таки на подвір'ї зачиненої лікарні, - переповідають жінки «біля молока».

«Біля молока» відбуваються і щоденні віче, і народні збори. Тут хваляться дітьми, які прилаштувалися в місті, і клянуть депутатів. Чому саме їх, адже влада у нас має багато облич і посад, ніхто сказати не може, але так уже повелося.
Він у нас бандит, - безапеляційно заявляє тітка Валя, проте, де знайти його приймальню, чи хоча б телефон, як до нього звернутися, більшість селян не знають.

Не про депутатів, а про власне здоров'я думає дід Василь. На місцевому базарчику розповідає, що їздити на регулярний медогляд після тяжкої хвороби не зможе, адже районну лікарню зачинять, а до повітової дуже далеко. Тому дід Василь уже заздалегідь готується «жити в борг» — боргуватиме сам собі медогляд.

За якийсь десяток років у селі зникло колективне господарство: ферма завалилася, колишній колгосп «добили» інвестори, які порізали на метал усю техніку, кілька років обробляли землю своїми «приїжджими» тракторами, а потім і зовсім зникли.

Не зникли лише їхні колишні працівники: попри все, у селі багато молоді, у школі більша частина вчителів — випускники вузів останніх років. Є багато молодих родин, у кожній — по кілька дітей. Тримається на плаву і знаменита фабрика, що з останніх сил підлаштовуючись під замовників, періодично перекваліфіковується зі спортвиробів то на двері, то на ковбасу.

На село є аж два учасники АТО, обидва відслужили по року і благополучно повернулися.
У школі восени будуть зустріч з ними проводити, - каже молода вчителька англійської, - загальношкільний захід.

Англійську тут тепер вивчають з першого класу, а ми колись вчили з п'ятого. При школі працює дитячий садочок, колись про нього тільки мріяли, адже ціле покоління селян часів незалежності виросло без садочка. Люди працюють, борсаються, косять бур'яни, фарбують паркани — не хочуть зникати.

У центрі, де ще є три магазини, розфарбували автобусну зупинку. Тепер пасажири єдиного рейсу з району щодня виходять на біленькій зупинці з синьо-жовтими вікнами і написом «Слава Україні! Героям слава!»

Чи буде їм гірше від "добровільної децентралізації", чи природний відбір скосить їх, а чи винесе течією, не знає ніхто.

І я, від'їжджаючи від синьо-жовтої зупинки, не знаю, чи буде куди повертатися за кілька років, і чи не розділять наші «губернії» окрім сотень кілометрів, невидимі кілочки на межі з написом «Децентралізовано!».

Фото: Ірини Басенко