Чому депутати не воліють бачити серед почесних громадян Вінниці ані героїв –майданівців, ані героїв-фронтовиків АТО?

Засідання комісії, яка запропонувала співака й шоумена, автора «нетлінок» про Сірожене пірожене й водночас патріотичного хіта «Запах війни» , улюбленця публіки, активного волонтера й просто магнетичну особистість - Віктора Бронюка на звання «Почесного громадянина Вінниці» , відбулось ще 4 серпня. А за нотатки я засіла лише нині. Все чекала, що Віктор Бронюк відмовиться від цього подання на користь тих, для кого, як він співає, просто перезаряджає патрони. Але, схоже, Бронюк робити цього не збирається, або все ще перебуває в тяжких роздумах. Хоча. Можливо, справа за великим рахунком не в ньому конкретно, а в тих пріоритетах й моральних цінностях , які обрала для себе комісія. Як відомо на її розгляд комісії було представлено сім кандидатур, зокрема, голови Верховної Ради, екс-мера Володимира Гройсмана; соліста гурту «ТіК» та волонтера Віктора Бронюка; генерал-майора у відставці, учасника ІІ Світової війни Миколи Бардюжи; посмертно правозахисника Дмитра Гройсмана і вінницького КВНщика та громадського діяча Олександра Шемета і посмертно Героя України, Герою Небесної Сотні Максима Шимка.

Десь близько місяця напередодні засідання комісії ЗМІ називали серед кандидатур достойників Героїв України , які загинули в небі Донбасу, льотчиків Констянтина Могилка та Дмитра Майбороду й Героя Небесної Сотні Оолександра Капіноса. До розгляду комісії вони чомусь не дійшли. Зате показово , що найбільше підтримку здобув Володимир Гройсман, попри те, що напередодні зняв своє прізвище з розгляду. Проте це аж ніяк не завадило членам комісії й далі ритуально цілувати екс-мерську пантофлю й наполягати саме на його кандидатурі. Заслужений вчитель України Юрій Пасіхов, порівнявши масштаб вкладу кожного претендента, дійшов висновку , що саме внесок Володимира Гройсмана є неспівмірним з іншими, а тому відмовився навіть розглядати інших претендентів на почесне звання.

У положенні про «Почесного громадянина Вінниці» першим рядком йдеться про те, що його присвоюють за видатні заслуги перед містом. А й справді, жоден з інших претендентів не залишив по собі прозорих офісів, реконструйованих майданів, прекрасно заасфальтованих вулиць, новобудов та започаткувань, що зробили Вінницю одним з найкомфортніших українських міст. Щоправда, до рівня довоєнного Донецька Вінниця все ж не дотягнула. Донецьк теж уважали чи не найкращим і, найзаможнішим вітчизняним містом. Принаймні, донедавна так було. А нині в Україні інша реальність, Донецьк - пограбований, зґвалтований і поруйнований місцевими орками та російськими окупантами. Там постійно гинуть люди, тому чимало донеччан знайшли прихисток у Вінниці, де комфортно, затишно, красиво, а головне – мирно. Вінничани, які гинуть в окопах на передовій, не мають господарських здобутків перед містом. Натомість вони тримають мирне небо над Вінницею ціною власного життя. Власне життя, віддане на захист свого народу й Вітчизни - це видатна заслуга чи ні? Може, я чогось не наздоганяю в системі духовних і матеріальних приорітетів, якими керуються наші депутати? Я згодилась би з ними, якби усі наші хлопці-вінничани були живим-здоровими, жили далі простим життям під довоєнним мирним небом. Тоді я підтримала б слова Юрія Пасіхова про співмірність внесків. Пасіхов - блискучий учитель, який, напевно, виховує не лише найкращий юних математиків держави, а й гідних її громадян.

«Усе, що створено людськими руками, ними може бути й поруйновано.» Цю крилату фразу, на свій час ще й дуже зухвалу, сказав молодий сотник Богдан Хмельницький польському коронному гетьману Станіславу Конецпольському з нагоди будівництва польською короною могутньої фортеці Кодак, яка мала перекрити козакам доступ по Дніпру до Запорізької Січі . На будівництво твердині польська корона виділила нечувані по тим часам гроші, найняла найкращих європейських інженерів і будівельників, а для охорони – німецьких вояків. Фортеця вважалась неприступною допоки буквально за півроку після її «введення в експлуатацію» була дощенту зруйнована запорізькими козаками під проводом гетьмана Івана Сулими у 1635-му році. Речі Посполитій знадобились довгі роки й нова купа грошей, аби відновити й розбудувати фортецю ще неприступнішою й завести всередину ще більше вояків. Але вже за кілька років, а саме, у 1648-му, на старті національно-визвольної війни, запорізькі козаки знову здобули Кодак, довівши, що для лицарської звитяги не існує жодних нездоланних твердинь, натомість лише сила духу - нездоланна, надто, коли обстоює правду й свободу.

Цей нині майже забутий факт нашої історії був добре знаний молодому вінницькому козакові Максимові Шимкові, який не лише кохався в історії українського лицарства, а й у складі клубу історичної реконструкції «Білий вовк» брався оживляти історичне минуле, аби пробудити у земляків приспану гордість за свою країну та дух геройства. Максим Шимко виявився справжнім лицарем. Він не здригнувся, не залишив Майдан у час найбільшого протистояння. Як і тисячі інших звитяжців. І саме завдяки їм бандитський режим Януковича, як і колись Кодак, виявився приреченим попри усю свою показну могутність. Останній запис, який Шимко залишив на свої сторінці у соціальній мережі, датується 18-тим лютого: «За Україну!!!!!!!!!!!!! Всі хто може їдьте в Київ !!!». Куля снайпера влучила у Максима 20 лютого, коли той допомагав пораненому.

Я ось думаю, якби Максим та решта майданівців, зокрема й наші вінничани , не здолали банду Януковича , то де б нині був екс-найкращий український мер Володимир Гройсман? Став би Головою Верховнї Ради чи досі відпочивав би з родиною закордоном , куди відбув у відпустку у розпалі протистоянь на Майдані?А що стало б з нашим затишним європейським містом, якби його нині топтав чобіт донбаського орка чи російського окупанта – садиста й мародера? Чи насолоджувались би ми красою рошенівських фонтанів, чи стали б самі біженцями? У мирних розмірених буднях розмиваються орієнтири, забувається, якою ціною це оплачено, бо навіть щовечірні новини з фронту й смерті наших хлопців стають буденністю, де побутовий комфорт здається основним пріоритетом.

Так, не всі спроможні стати героями. Напевно, це місія обраних, не дарма ж мудрі еллини вважали героїв дітьми богів, а тому віддавали їм почесті гідні богів. Вони знали: без власних героїв держава і нація приречені. Бо саме герої наділені особливою силою духу та здатні на його найвищі прояви – звитягу й самопожертву в ім'я народу часи найбільших випробувань та загроз.

Герої захищають країну від ворогів, герої кладуть свої життя на вівтар перемоги, герої змінюють хід історії. «Любов к Отчизні де героїть, там сила вражая не встоїть», - написав Іван Котляревський. Без духу геройства будь-якій нації загрожує поневолення й Велика Руїна, підсумовував Олександр Безбородько, виходець з української старшини, який вибився у видатні політичні діячі Російської імперії другої половини 18-го століття. «Отчего дух геройства у Малоросії щез?» , - міркував Безбородько у листі до друга. Цікаві можуть знайти цей лист в Інтернеті й подивуватись його актуальності. Тодішнє панство занапастило козацький лицарський дух України, писав Безбородько, а заразом й саму Україну. Сьогодні цей дух звитяги знову пробуджується, навіть усупереч позиції нинішніх можновладців, які пробують ігнорувати його і навіть придушити, бо бояться за свої теплі місця й накрадені статки. Саме зараз, захищаючи свою країну, ми отримуємо свою справжню незалежність. Через кров, через боротьбу і загибель наших патріотів і воїнів народжується непереможна нація. Нація патріотів. Сильних вільних людей, здатних захистити свою країну і свої сім'ї від ворога. І саме на прикладах життя й смерті наших героїв треба вчити дітей у школах, плекати у них патріотизм, духовність і силу духу. В цьому запорука свободи й процвітання України. Тому жодні почесті для загиблих героїв не є надмірними, бо їхній внесок у процвітання рідного міста – власне життя. Якщо таких основоположних речей не розуміють наші депутати, які досі перебувають у старій системі цінностей , їх треба гнати. Гірше, коли цього не розуміють заслужені вчителі. Хоча, зрештою, вчителі теж різні, і саме вони у масі своїй зростили молоде покоління патріотів-героїв.

А щодо звання почесного громадянина Вінниці, то хто заважає нам, городянам, без будь- якої оглядки на міську владу, не витрачаючи енергію й час на марні дискурси з нею, започаткувати народне звання «Почесного громадянина Вінниці» й занести до цього реєстру усіх наших загиблих земляків-героїв? Чи може час вшанування лицарської звитяги ще не настав?