Підприємство, на якому виробляли підшипники до підводних човнів, "ріжуть" вже сім років

Гігант машинобудування ВАТ "Вінницький підшипниковий завод", відомий серед вінничан як Державний підшипниковий завод №18, не витримав буремних 90-х. Справу про його банкрутство Господарський суд Вінницької області порушив 29 грудня 2001 року, повідомляє Vlasno.info.

На заводі і досі працюють ліквідатори. Майно банкрута і сьогодні продають з молотка. Від підприємства, яке за радянських часів працювало не лише на "гражданку", але й на оборонну промисловість, залишились лише руїни. Тим часом, у провадженні Господарського суду і досі перебувають справи, пов'язані із припиненням і ліквідацією підприємств, утворених на базі ДПЗ-18.

Нагадаємо, з 1997-го тривав процес банкрутства ВАТ "Вінницький ламповий завод".

– Ми робили підшипники для тракторів, автомобілів, трамваїв, тролейбусів, літаків і навіть підводних човнів, – розповідає один з перших наладчиків заводу Іван Копійка.

Іван Копійка

Іван Дмитрович прийшов на підприємство у 1966 році. До заводу робітників доставляли на санях, які тягнув трактор. Раніше чоловік працював на підшипниковому заводі у Харкові.

– Коли я вперше потрапив на завод, обладнання стояло в ящиках на вулиці, цехи лише будували, – розповідає Іван Копійка. – Повсюди працювали крани. Я налагоджував перші станки, запускав їх у роботу. Робили ми це у складських приміщеннях.

У цехах заводу крім вітчизняного устаткування встановлювали новітні верстати, виготовлені в Чехословаччині, Румунії, Німецькій Демократичній Республіці.

Монтажники затягали станки в цех, встановлювали їх. До токарних станків підключали електрику, подавали емульсію, яка використовується для охолодження. Залізницею з Кривого Рогу, Дніпропетровська і Запоріжжя везли труби для обойм підшипників.

– Вантажники підтягували труби кран-балкою і заводили на велетенський токарний станок, – пригадує Іван Дмитрович. – Трубу різали на кільця, які потім шліфували, клеймували і перевозили на візках до термічного цеху, де загартовували у спеціальній печі.

– У шліфувальному цеху кільця шліфували, полірували, пропускали через пральні машини, мили емульсією, протирали і передавали у зборочний цех, – розповідає колишня працівниця заводу Ольга Копійка. – Сюди ж потрапляли кульки і сепаратори, які виготовляли у кульковому цеху. Склепані спеціальними пресами підшипники приймали контролери і передавали їх на консервацію.



Перший підшипник у Вінниці випустили у 1967 році. Щороку потужності підприємства нарощувались. У експлуатацію здавали нові корпуси.

– Найперший підшипник, який виготовили на заводі, 211 -й, – пригадує Іван Копійка. – Перші зразки відправили в Москву і в міськком партії.

На заводі розгорнули боротьбу за присвоєння вироблюваній продукції Заводського знака якості, писала газета "Комсомольське плем'я" у 1974 році. Кілька видів підшипників підготовлено до атестації на державний Знак якості. Ці вироби не поступаються перед кращими світовими зразками.

Працювали ДПЗовці важко. Багатьом доплачували за шкідливі умови праці на молоко, додавали днів до відпустки, забезпечували профспілковими путівками на оздоровлення. При заводі діяла своя поліклініка. В кожному цеху, а їх нараховувалося близько десятка, працював медпункт. У деяких цехах для жінок діяли кімнати гігієни. У підприємства були свої санаторії, дитячі табори. У перервах між робочими змінами заводські команди грали у волейбол і баскетбол, збиралась літературна студія "Сонячні кларнети".

У роки становлення підприємства активно розбудовувалися і житлові масиви, де проживали родини ДПЗовців. Вже через рік після одруження молоде подружжя могло отримати гуртожиток, а згодом і власну квартиру. Перспектива отримати житло тримала на заводі людей попри складні умови праці. Тут зустрічалися, закохувалися, одружувалися.

ДПЗовці пригадують, що найбільше завод розвивався при директорові Якименко. В планах заводу було не лише зведення житлових мікрорайонів, але й будівництво спортивного комплексу з басейном. Тоді на території заводу розпочали зводити корпус для особливо точних підшипників.

– Моя мама працювала у відділі збуту продукції, – розповідає вінничанка Валентина. – Попит на наші підшипники був такий, що телефон ніколи не замовкав. Іноді за день лунало по 60 і більше дзвінків. Замовляли підшипники звідусіль.

Експортували продукцію у понад 50 країн світу. Втім, у 90-х 90% продукції йшло на Росію.

Володимир Баркалов відпрацював на заводі 38 років. Починав 1972-го наладчиком шліфувальних станків.

– Умови праці були неідеальні, але хто хотів працювати, працював, – каже Володимир Афанасійович. – Зарплата була достойна. Кваліфіковані робітники у 80-ті роки заробляли на заводі не менше 350-400 рублів на місяць.

Проблеми на заводі розпочались після приватизації підприємства.

Відповідно до даних у державному реєстрі підприємств (ЄДРП- авт.) ВАТ "Вінницький підшипниковий завод" зареєстровано як юридичну особу 1994 року. Його засновником відповідно до реєстру виступило регіональне відділення фонду держмайна України у Вінницькій області.

Чому за підприємством, яке виробляло підшипники, зареєстрували КВЕД "оптова неспеціалізована торгівля" залишається загадкою.

– Безлад розпочався в 95-96 роках, – пригадує Володимир Баркалов. – Завод перестав бути власником. Його фактично зробили банкрутом. Останні акції віддали по майже 25 тисяч гривень. У 2005 році замість 10 тисяч робітників на заводі залишилось 1200. Державі завод був вже не потрібний і людей фактично кинули напризволяще.

У цехах відключили опалення. Чавунні плити на підлозі обмерзали. Щоб зігрітися, в цехах палили вогнища.

Володимир Афанасійович як і інші працівники заводу вважає, що попри проблеми, які тоді виникли, завод можна було зберегти. Як один з варіантів вони пропонували скооперуватися з Харківським ДПЗ.

Українські економісти ситуацію на Вінницькому підшипниковому пов'язували із загостренням зовнішньо-економічних відносин з Росією. На початку 1997-го Росія ввела ПДВ на продукцію українських виробників, що призвело до повного згортання поставок до РФ. На пропозиції Вінницького підшипникового заводу постачати свої підшипники до ГАЗу, ВАЗу та інших автозаводів (як це робилося раніше – авт.) надходила відповідь: "Нам співпрацювати з Україною не рекомендовано", пише investgazeta.delo.ua. Експорт вінницьких підшипників різко скоротився. Ситуація на підприємстві погіршилась.

Після відкриття провадження про банкрутство Вінницького підшипникового 2002 року 21,05% акцій підприємства виставили на аукціон. З 2004-го розпочала роботу ліквідаційна комісія.

У серпні 2004 року на базі ВАТ «Вінницький підшипниковий завод» в ході його санації структурами депутата Верховної Ради Олександра Лещинського: донецькими ТОВ «Щит» и «Централізованою резервною компанією» було створено ТОВ «Вінницька підшипникова компанія». Новостворене товариство оформило контроль над активами підприємства і відновило випуск підшипників, пише dsnews.ua.

Якийсь час підприємство навіть конкурувало із Харківським підшипниковим. Проте, врешті-решт поступилось як харківчанам так і китайцям з їх дешевими підшипниками. В грудні 2007 року "Вінницька підшипникова компанія" зупинила роботу підприємства, а у січні 2008-го засновники ТОВ прийняли рішення про ліквідацію.

Працівники заводу, які місяцями не отримували зарплатню, намагались привернути увагу місцевої влади. На знак протесту вони перекривали Соборну, пікетували адмінбудівлю. Однак, втручання голови облдержадміністрації Олександра Домбровського на той час вже не могло докорінно змінити ситуацію. Було очевидно, що завод врятувати вже не вдасться.

Вінничани, що застали агонію підшипникового заводу, зі слізьми згадують ті часи:

– На заводі працювали ліквідатори. Вони ходили по підприємству і записували, що можна пустити на металобрухт. Металеві побутові шафки, в яких люди роздягались, вантажили і вивозили КАМАЗами. На метал пускали чавунні плити з підлоги, балки, – кажуть працівники.

За словами колишніх працівників заводу, лише одного металобрухту ліквідатори здали на 700 млн. гривень. І це не враховуючи обладнання.

Станки забирали Чехія, Угорщина, Німеччина, Індонезія, Індія.

– Ремонтно-механічний і інструментальний цехи віддали в останню чергу, – кажуть колишні ДПЗовці.

З того часу минуло вісім років. А шукачі металу на території колишнього ДПЗ-18 і досі не припиняють свої роботи. Скільки саме фірм, що спеціалізуються на металобрухті, "орудують" на території заводу, який зводили всім Радянським Союзом, наразі незрозуміло.

Vlasno.info повідомляло про сутички між фірмами, які не поділили між собою територію колишнього заводу.

Відомо лише, що вціліли три цехи, які викупило київське підприємство з виробництва сайдінгу ТОВ "Бастіон". Решта будівель цехів і ангарів виглядають як після бомбардування.

Місцеві мешканці кажуть, що тепер ліквідатори взялись за підземні поверхи підприємства.

Час від часу ліквідоване майно збанкрутілого підприємства можна побачити і у переліку товарів, які виставляли на аукціони Вінницької товарної універсальної біржі.

Побачити, що відбувається на території колишнього підприємства, а також переглянути його архів на власні очі журналістам Vlasno.info, на жаль, не вдалось. Жінка, яка представилась орендарем частини приміщення, повідомила, що адміністрації підприємства на заводі немає, а ліквідатор з'являється тут лише раз на квартал. Не змогли нічим зарадити нам і на пропускному пункті біля в'їзду на територію заводу.

На думку мешканців мікрорайону ДПЗ, руїни заводу стоятимуть до тих пір, доки з території не вивезуть все, що становить хоча б якусь цінність, а потім землю продадуть забудовнику. Хочеться, аби це сталося якомога швидше і вигляд руїн заводу, якому ДПЗовці присвятили свої кращі роки життя, не ятрив їх душевні рани.



Фото Тетяни Куц