Книгу есеїв "Точка нуль" презентував у Вінниці Артем Чех. Письменника мобілізували у п"ятій черзі, він пробув у війську 13 місяців, 10 із яких — на передовій. Нариси, які увійшли до книги, писав ще в АТО.

Служив у вінницькому дев'ятому батальйоні територіальної оборони, який згодом увійшов до 59-ої окремої мотопіхотної бригади. Про 10 місяців на війні очима солдата чоловік описав у своїй книзі "Точка нуль". Найгостріші, найсмачніші та найвлучніші цитати із презентації книги у Вінниці — в матеріалі Vlasno.info.

– На війні я був не письменником, а бойовою одиницею, яка може робити певну роботу: тримати автомат, копати землю, носити ящики із боєкомплектами. Письменник не потрібен війні, бо там дуже багато несправедливості та негарних речей відбувається. А потім він зможе повернутися та написати про це. Я знаю, що дехто не хотів, аби я після повернення щось писав: вони не вдавалися до крайнощів, але не хотіли, щоб я писав. Те, що у цій книзі — це лайт-версія того, що можна було написати, але далеко не все.

– Були періоди, коли місяць не було жодного пострілу. Ми приїхали туди, і нам кажуть: "Готуйтеся!", а до чого готуватися — невідомо. І тиша, як пережити цю тишу? Можна пити, можна не пити. Я обрав другий варіант. Можна займатися спортом, це теж класний варіант. Треба іноді мовчати, можна тиждень, два мовчати. Іще можна писати.

– Нас довго маринували на кордоні із Кримом, потім на полігоні під Миколаєвом, ми всі вже хотіли туди, з одного боку страшно, не знаєш, що тебе очікує, чи повернешся звідти. Коли зрештою потрапили туди, то думали, що зайдемо на позиції і почнемо насипати. Ми приїздимо, а на ВОПі стоять два п'яних чуваки із попередньої бригади, яка там дислокувалася, сказали, куди не ходити, бо там міни і все. І тиша. І це постійне очікування. Невідомо чого очікуєш. Постійно у напрузі, на нервах.

– Спочатку я писав про все, потім зрозумів, що цього не треба робити, бо мене читають ті, з ким я служу, безпосередні командири, командири батальйону – і я несу яку не яку відповідальність за те, що пишу на Фейсбуці.

– Наша рота не понесла жодної бойової втрати: були поранення, були не бойові втрати, але не було загиблих у бою. Були дурні смерті внаслідок підірваної гранати, була смерть банальна – від горілки, і цій смерті я заглянув в очі. Та людина, яка померла, лежала півночі обличчям до землі, а коли ми її перевернули, я вперше побачив обличчя мерця, скляні очі та все те, що більше ніколи не хочу бачити в житті.

– Про кожного штабника хотілося писати окремо: скільки вкрав солярки чи які волонтерські машини відігнав собі на дачу. Злість була на межі, але варто було видихнути, усвідомити, що то не література, а лише злість.

– Художня мова про війну народиться не зараз, пізніше. Зараз — лише спроби говорити про війну. Ми ще не знаємо, як голосно ми можемо про неї кричати, і як тихо ми можемо про неї мовчати.

– Мистецтво для тих, хто повернувся із війни – це дуже хороша терапія. Мені про це говорила моя психолог: візьми до рук пензлика, почни щось писати, і ти побачиш, наскільки тобі легше стане: намалюй цю війну чи напиши – відпусти її від себе.

Фото зі сторінки "Книгарня "Є" — Вінниця" у соцмережі Facebook