У книжці представлені твори студенток та викладачок університету, які виявили бажання поділитися з усією країною своїми спогадами, емоціями, болем та сподіваннями, пов'язаними з вимушеним переселенням та війною на рідній землі.

— Найбільшою нашою потребою після переселення була потреба інформаційна, - каже завідувач кафедри журналістики ДонНУ Олена Тараненко. — Потреба висловити той біль, ті проблеми, які постали для нас зовсім несподівано. Справа в тому, що коли ми переїхали до Вінниці, ми не очікували що десь відкрито, а десь і позаочі ми будемо чути на свою адресу тавро "сепаратисти". Нам здавалося, що самим фактом своєї присутності ми довели свій патріотизм, а виявилося, що ні. Тоді і виникла ідея цієї збірки, мета якої — розказати про те, які ми є насправді. А коли, не без сприяння ЗМІ, виникло інше тавро, тавро "донецьких", що "самі винні у війні на Донбасі", сумнівів щодо її написання вже не винакало. Провідною в ній стала тема, яка активно замовчується вітчизняними медіа, — тема донецького Євромайдану, про який багато кому тут у Вінниці я розповідаю вперше.

На презинтації збірки жінки розповіли декілька шокуючих історій з власного життя:

— Мій син, якому було на той момент три з половиною роки, зібрав з конструктору "Лєго" машинку, і почав складати до кузова фігурки. Коли ми спитали його, чому він робить саме так, а не садить фігурки до салону, він відповів: "Мамо, ти нічого не розумієш. Це камаз, який вивозить трупи з аеропорту". — зі сльозами на очах промовила одна з викладачок факультету.

Окрім публіцистичних творів у книжці також представлені малюнки дітей деяких авторок, що увійшли до збірки під назвою "Донецькі діти малюють мир."

— В однієї з родин була проблема із виконанням завдання. — розповідає Олена Тараненко. — Дитина весь час малювала танк чорним олівцем. І коли мати попросила її намалювати щось більш позитивне, вона просто розфарбувала танк у різні кольори і спитала: "Тепер, тобі, мамо, подобається?" Пізніше, коли дитина знов переробила свій малюнок і зобразила себе з батьками, мати на мить зраділа. І тут же маля, що не вміє писати, сказало: "А тепер підпиши цей малюнок "Як ми граємося у бомбосховищі".

Під час заходу "несепаратистки" також читали уривки зі збірки та обговорювали проблему національного діалогу в Україні. Під кінець заходу свою подяку авторкам висловив декан філологічного факультету Володимир Мозгунов:

— Я б хотів додати, що ця книжка — історія справжніх громадянок. Тому що мені важко собі уявити, що ми змогли б провести евакуацію університету без них. Всі клопоти лягли на їхні плечі. Інколи чоловіча частина нашого колективу втрачала надію, непритомніла від навантажень і напруження, а от жінки мовчки тягнули все. Вони жодного разу не поскаржилися. Могли лише посварите мене за те, що я чогось не встигаю. Звідки в них беруться ці сили, — я не знаю. Мабуть це така особливість української жінки.

Фото Олександра Сашньова