– Пані Олено, вас у медіа характеризують – мати, волонтер, викладач. Втім, кожне з цих означень - це майже окреме життя. Що з них для вас найважливіше і звідки сили беруться на все?

– Для мене вони рівнозначні. Як три кита, що колись в уяві людей тримали землю, так і вони утрьох тримають мене міцно на землі. Бо перше моє призначення як жінки - бути матір'ю, виховувати дітей. Коли йдеться про соціальну активність, то для мене це волонтерство. А професійна реалізація своїх якостей - це для мене викладання. Думаю, що це риси мого характеру, які з'єднуються в мій портрет, який би я підписала такими словами: «Я вінничанка, я громадянка України, тут живуть мої діти, і я роблю все, щоб вони залишились українцями, і жили щасливо на цій землі».

– З початком російської агресії на сході України ви допомагаєте нашим солдатам, як медик та волонтер. Що вдалося зробити за ці роки та які епізоди найбільше закарбувалися у вашій пам'яті?

– Найважче було мені, коли вперше в житті треба було говорити з солдатом-ампутантом. Як зараз пам'ятаю цього молодого хлопчину з Черкащини. Він запитував мене, як його нога, і просив сфотографувати її на телефон, бо не бачить її. А я казала йому, що не треба її фотографувати одразу після операції, що не вмію фотографувати телефоном та інші байки, хоча розуміла, що ноги в нього немає, і треба буде хлопцеві сказати про це.

Потім вийшла з палати і покликала госпітальних психологів, щоб вони з ним почали працювати, аби підготувати його. А коли повернулась додому, увесь вечір проплакала, бо через цю війну молодий хлопець залишився калікою на все життя.

– Який це був рік?

– 2014-й, самий початок російської агресії. Тільки-но прибували перші борти з пораненими українськими солдатами. Треба було і нам, волонтерам, адаптуватися до того, що сталося. З кожним бортом ми вчилися працювати в складних умовах, вчилися говорити із солдатами, які бачили смерть на власні очі, які отримали тяжкі поранення і говорять тобі страшні речі, а ще гірше – тижнями, місяцями мовчать.
Я опікувалася солдатом з Хмельницького. Олексієм його звали. У нього була відірвана стопа, і він відмовлявся виходити на вулицю. Він казав мені, що не вийде на вулицю, бо з нього будуть усі сміятися. Він відмовлявся телефонувати своїм домашнім, тому що він не знав, як він прийде до них без ноги.

Ми з ним домовилися, щоб він потерпів трохи, поки моя молодша донька Дана буде плести йому браслетика. Він погодився. Дана сплела йому браслета якихось неймовірно яскравих кольорів. Коли він одягнув його на руку, на його обличчі з'явилась ледь помітна усмішка. Потім ми почали його вмовляти вийти погуляти. А він сказав, що якщо хоч одна людина тикне на нього пальцем, він більше ніколи не вийде на вулицю. Ми пішли гуляти містом. Він відмовився від інвалідного візка і йшов на милицях. Це було його внутрішнє бажання довести свою спроможність пересуватися по місту самостійно.

Разом з іншими хлопцями з госпіталю ми пройшли з ним по центру міста. Я йому казала: «Дивись, ніхто з на тебе не дивиться», а сама думала, що, можливо, ми надаємо солдату найбільшу психологічну допомогу, яка йому була потрібна.

Але найтяжче було говорити солдату про смерть побратимів. Пам'ятаю, як привезли тіла перших кіборгів, і треба було зайти в палату до бійця і сказати, що сьогодні з АТО привезли його загиблих побратимів, і якщо він хоче, то разом з волонтерами може поїхати на поховання.
Ми поїхали на центральну площу міста з трьома пораненими солдатами. Один з них зовсім молоденький, йому ще й двадцяти не було. Ми разом стояли на цій площі, але я зрозуміла, що в цю мить він не зі мною, він дуже далеко. Потім ми повернулися назад. І от у шпиталі ми з ним сиділи декілька годин. Він мовчав. Я його гладила по голові і дуже переживала за те, щоб він у своїх думках повернувся назад. Але я розуміла, що якщо ми їх не поведемо, то зробимо ще гірше. Вони обов'язково повинні попрощатися. А ввечері прихожу додому і сама плачу від усього пережитого. Тому що ти нікуди не дінешся від цього, ти жива людина, ти все бачиш і чуєш, ти відчуваєш їхній біль. Але треба було бути сильною, щоб дати раду своїм почуттям, а, головне, допомогти солдатам пережити цю втрату і повернутися до нормального життя.

Для цього треба зрозуміти, що зараз найважливіше для цього бійця. Саме це розуміння дає можливість створити ту тонесеньку ниточку, яка допоможе потім витягнути його з минулого, фронтового життя. У нас був хлопець після полону. Він прилетів разом з іншими «крайнім бортом» напередодні нового 2018 року. Пам'ятаєте, тоді Президент домовився про великий обмін полоненими, і серед них був мій солдат з Хмельницького, ми до цього часу спілкуємося з ним. А тоді він був в окремій палаті і відмовлявся спілкуватися будь з ким.
Психологи попередили, що спілкування з ним має бути дуже обережним. Ми прийшли привітати його з Новим роком і потихесеньку-потихесеньку почали з ним говорити. Потім домовились, щоб приїхала його дружина і донечка. І так потроху людина з якимось сірим обличчям і недовірливим поглядом почала повертатися до нормального життя. В такі моменти ти розумієш, що ти робиш щось важливе в цьому житті, що та ниточка, за яку ми витягуємо хлопців з того пекла, де вони побували, не обірвалася.

– У вас четверо дітей, двоє з яких служили в АТО. Що важче для вас – самій з волонтерами перебувати в зоні бойових дій чи чекати звідти вісточки від своїх синів? Чи мали можливість зустрітися з ними на передовій?

– Мої сини - це і біль мій, і моя гордість! Коли у травні 2015-го мій середній син Віталій пішов на фронт, йому був 21 рік. Пішов медиком-добровольцем. І через чотири дні, як прийшов на фронт, будинок, в якому знаходились медики, був обстріляний із САУшек. Після того він не міг нормально говорити, сильно заїкався. Тому для мене було дуже важливо підтримати його максимально. Через три тижні він потрапив в оточення біля Троїцького, в мене з ним не було дві доби зв'язку. Я шукала його через ПДМШ (перший добровільний мобільний шпиталь імені Пирогова), шукала через Міноборони, дзвонила, питала. Але хто тоді що міг сказати про медика-добровольця. І я йому написала SMSку. Я написала: «Віталію, я дійду туди, де ти є, а якщо потрібно, то ще й далі». Через деякий час він зателефонував і сказав, що він живий і здоровий. Я сказала йому, що приїду до нього, на що він відповів: «Якщо ти сюди приїдеш, то я піду ще глибше, піду в розвідку. Ти не маєш права їхати сюди, тут війна».

Він був тривалий час на фронті, а я з ним зустрілася лише один раз. Я привезла допомогу в Артемівськ (тепер Бахмут). Медикаменти ми розвозили по населених пунктах. Були в Майорську і далі по периметру. Він до мене приїхав сам, не дозволив, щоб я приїхала на позиції, де він знаходився. Забрав допомогу для підрозділу і через декілька хвилин поїхав назад. Другий раз я його бачила у шпиталі, коли він привіз пораненого. 10 хвилин мені уділив і жодного разу не розповідав, що робив на фронті.

Про нього я почула від інших людей. У нас був з'їзд медиків-волонтерів, вийшов боєць і сказав, що він дуже вдячний медику-добровольцю з позивним «Магнезія». Коли було скрутно, коли вони були в Троїцькому, він стояв до кінця - допомагав, рятував. Ці слова для мене були найвищою нагородою, яка може бути для матері.

Старший син Святослав пішов в АТО у 2016-му. Зняв піджак прокурора і пішов за мобілізацією у прикордонники. Зараз він продовжує свою службу. З ним я навчилася чекати, коли він зможе зі мною говорити, навчилася спати з мобільним в руці. Тому що раптом він вночі зателефонує, я прокинуся і почую свого синочка.

Як і молодший, він не розповідав про свою службу. Говорив, що все нормально, а потім сказав, що треба йому передати цивільний одяг. Я зрозуміла, що вони не тільки на нашій території, а й на тому боці виконують завдання. І тут мені стало дуже страшно – я розуміла, що якщо не дай Бог його візьмуть у полон, моя дитина взагалі не повернеться. Не факт, що скажуть, що він з нашого боку, це ж бойові дії. І не факт, що його будуть рятувати і обмінювати на полоненого. Його полону боялася більше всього, бо на власні очі бачила, що бойовики роблять з нашими полоненими.

Що ще страшно? Страшно, коли ти розумієш, що там, де твоя дитина, йдуть активні бої, гинуть наші бійці. А ще дуже страшно стало, коли зателефонував знайомий медик-волонтер з Києва і каже «Пришли трупні мішки».

– Чому саме вас попросили про ці мішки?

– Я працюю в медуніверситеті на кафедрі патологічної анатомії, судової медицини і права. Зібрала я ті мішки, але дуже боялася піти на пошту відправити. Відверто скажу, такий внутрішній страх пережила, як ніколи в світі не переживала. Уявіть, що ти відправляєш трупні мішки туди, де служить твоя власна дитина.

Я не забобонна людина, але це відчуття, що ти шлеш на фронт трупні мішки і може бути зворотній ефект, це надзвичайно страшно. Я навіть не можу передати цей страх.

– Як волонтер та голова громадської організації «Миротворець України» ви неодноразово спілкувались з солдатами і офіцерами із зони АТО, отже, знаєте про цю війну з перших вуст. Що, на ваш погляд, необхідно зробити для відновлення миру на Донбасі?

– Я вважаю, що ми повинні остаточно визначитися стосовно бачення цієї території. Якою вона повинна бути у складі України. Чи це має бути автономія чи цілісна територія. Ми повинні ухвалити остаточне рішення стосовно цього. Але на сьогоднішній день там у полоні знаходяться наші хлопці. Тому до моменту вирішення миру чи перемир'я ми повинні вирішити долю цих людей. Однозначно. Ще що важливо? Дійсно потрібні переговори, але принципові. Тому що розмови, які зараз точаться у нашій політиці «Не стріляти у відповідь!», мають свої негативні наслідки. Я вважаю, що цей переговорний процес повинен супроводжуватися не лише питаннями економіки та територіальними питаннями. Він повинен супроводжуватися питаннями, пов'язаними із долею мирного населення, яке залишилось. Бо якщо ми говоримо про повернення мирного населення, то ми повинні розуміти, що це тягне за собою певні соціальні запити. З цими запитами держава повинна визначитися і написати програму. Тут повинно бути дві сторони. Чітка сторона політична – зупинення вогню з обох сторін, відвід російських військ з цієї території, і не тільки російських, а й чеченців і кубанських козаків. Всі мілітаризовані об'єднання повинні вийти з цієї території. Потім повинні прийти миротворці ООН, навчені працювати в умовах конфлікту, навчені його врегульовувати. Тільки тоді ми будемо говорити про вихід з цієї території української армії.

– Повернення анексованого Криму ще одна болюча тема для України. Якою ви бачите перспективу вирішення цього питання?

– Стосовно Криму у мене чітка позиція «Крим – наш!» В нашому медуніверситеті є велика кількість студентів, які приїхали до нас з Криму і вболівають за Україну, і не бачать себе в іншій країні. Я вважаю, що це питання менш складне, ніж донецьке і луганське. Тому що ми там обійшлися без збройного конфлікту. Ось так як вони заходили тишком-нишком, так вони і повинні вийти звідти. Це повинна бути чітка вимога світової спільноти, скріплена міжнародною угодою. При цьому обов'язковою умовою цієї угоди повинно бути припинення винищення кримсько-татарського народу, яке зараз відбувається в Криму.

(кінець першої частини інтерв'ю Олени Верлан Кульшенко)