На початку 1930-х років населення Української СРР було поставлено на межу голодної смерті. Це сталося внаслідок цілеспрямованої політики центральної та місцевої влади, про що свідчать і сторінки преси тих часів, повідомляє кореспондент Vlasno.info.

Радянські вожді намагалися навіть засобами агітації збільшити врожайність

На момент створення Вінницької області у лютому 1932 року до її складу входила повністю територія сучасної Хмельницької області, а також частина Житомирської, зокрема місто Бердичів. Загалом вона об'єднувала 71 район, переважна більшість яких спеціалізувалися на аграрному виробництві зернових культур, а також забезпечували республіку цукровим буряком та картоплею.

Шлях «Великого Перелому»

Керівництво держави оголосило курс на колективізацію та індустріалізацію, а тому вирішило використати численні можливості українського сільського господарства. Необхідні кошти для перебудови економіки планувалося отримати від продажу сировини за кордон. Основним експортом, який могла дати Україна, були зерно, цукор та картопля. Нею влада сподівалася нагодувати й численних робітників Донбасу. На той час важка промисловість східного регіону республіки потребувала не лише фінансів, але й харчів.

Картопля з Вінниччини в переважній кількості мала прямувати на Донбас

В підсумку, на часи закінчення першої п'ятирічки у 1933 році стало зрозуміло, що зерновий фонд країни знаходиться на межі, а прискорені темпи індустріалізації потребують все більшої кількості грошей. Ідеологія ж більшовизму проголошувала «звільнення людей з рабства приватної власності», натомість масово заганяла селян у колгоспне рабство. Щоб «викачати» з села більше сировини.

 В районах області «розгортають боротьбу за сировину для цукрової промисловості»

Обсяг експорту зернових у 1931 році сягнув 316 млн пудів, наступний рік видався не надто вдалим. На зовнішній ринок у 1932 надійшло 107,9 млн пудів хліба — це був максимум, який вдалося витрясти державі. В той же час за перші 9 місяців 1932 року середньодобовий видобуток вугілля на Донбасі скоротився на 22%, а чисельність робітників у вугільній промисловості на 17%. Все було просто — робітники почали виїздити в пошуках їжі та іншої праці. Хоча сільські регіони тієї ж Донеччини так само потерпали від голоду.

 «Шахтар» 1930-ті картина Василя Литко

Ситуація по районах Вінниччини

З матеріалів головного видання місцевого комітету Комуністичної партії Вінницької області газети «Більшовицька Правда», стає зрозуміло, що виконання плану в регіоні зазнало невдачі. Навіть настільки заангажований пропагандистський друкований орган на стримує шквалів критики на керівників районів, які «саботують» збирання врожаю та сівбу озимини. Звісно, це була частина інформаційної кампанії, яку влада використала в якості тиску на власних підлеглих. Партійні органи намагаються контролювати кожен крок збирачів врожаю, однак даються взнаки пасивність селян та погана забезпеченість технікою і спеціалістами, які її можуть обслуговувати. І це при тому, що того року в регіоні був досить непоганий врожай.

У Томашпільському районі радгосп звинувачують у невиконанні постанови партії

У невиконанні планів критику спрямовують не лише на об'єднані господарства, які влада вважала б подавати як зразковий приклад для суспільних настроїв, а й одноосібників. Кожен номер газети рясніє цькуванням тих, хто вирішив продовжувати вигідну для власної справи фермерську практику обробки землі.

 Одноосібні господарства традиційно здавали найменше хліба через занижені закупівельні ціни

Схожа ситуація на середину жовтня 1932 спостерігається і в бурякозбиральній індустрії. Від керівників області згідно плану вимагають здати негайно не менше, ніж 34 млн 445 тис центнерів буряків.

Водночас по всій «Країні Рад» розпочинається серйозна чистка в партійних рядах. Звільнення Зінов'єва та Каменєва, про яке пише преса 10 жовтня 1932 року передувало ще більшому розгортанню «Великого терору», який лише починав збирати власні криваві жнива. В наступні кілька місяців риторика критиків почала охоплювати все більші маси людей.

 «В колгоспах зовсім не борються з крадіжками»

Загальний пасивний стан робітників в колгоспах виявляється в тому, що вони через мізерний заробіток залишають врожай напівзібраним, звісно, якщо вірити «Більшовицькій Правді». Дописувач скаржиться, що у Жмеринському районі частина буряків залишилася в землі, а місцевий партійний осередок навіть не спромігся долучитися до кампанії.

 Комсомольці витягують зерно, заховане селянами на цвинтарі (фото Макса Альперта)

— Сталін здійснював на селі політику, подібну ленінській у 1918-1920 рр. Та ситуація в 1931-32 рр. була радикально іншою: радянська влада вже мала справу не з селянами-власниками, а з колгоспниками, — наголошує історик Станіслав Кульчицький. — Здавалося, що завдяки гамівній сорочці колгоспів держава гарантовано одержуватиме від селянського сектору кошти, необхідні для індустріалізації країни.

На думку вченого, Сталін вважав, що за допомогою насилля можна не тільки загнати селян в колгоспи, а й змусити їх працювати в громадському господарстві практично безплатно.

— Небажання працювати розцінювалося як саботаж, а саботажники оголошувалися куркулями з усіма наслідками, що випливали з цього. Та змусити неорганізованих і тероризованих колгоспників працювати без оплати держава все-таки не могла, — зауважує Кульчицький.

Не дивно, що влада використовувала всі можливі засоби, щоб довести центральним органам, що вона виконує «партійне завдання». І вже ось такими заголовками зарясніли виключно всі радянські газети періоду осені 1932 року:

 «Примусити куркуля здати державі хліб за твердими завданнями»

У підготовці цього матеріалу використано статті газети «Більшовицька Правда» за друге півріччя 1932 року.

Фото: плакат СРСР My-ussr.ru