Невідомі факти про голодомор у селі Лукашова

Документальні дані свідчать, що на Поділлі (територія Вінницької та Хмельницької областей) від голодомору 1932-1933 років загинуло десь від 781 574 до 1 127 761 людей, повідомляє кореспондент Vlasno.infolasno.info.

Населення Поділля становило на той час 4 726 097 чоловік. Всього, на думку вчених, за час голодомору в Україні загинуло від 7 до10 мільйонів людей.

Актуальність зазначеної теми полягає в тому, що поряд із дослідженим, залишається чимало документів і свідчень, які ще потрібно дослідити. Наведу кілька конкретних прикладів по селі Лукашова Липовецького району Вінницької області. В Державному архіві Вінницької області фонд Р-997, опис 3, справа 20 зазначається про засідання окружної трійки по перевірці розкуркулення у Липовецькому району від березня 1930 року. В засіданні брали участь голова окружної трійки Зеленський, старший помічник прокурора окружної прокуратури Гомон та голова сільради Лукашова голова Головатюк. Йшлося про те, що селі було розкуркулено 27 сімей, в яких налічувалось від чотирьох до 11 члені сім'ї . Яка доля людей, у яких відібрали майно, землю, вигнали з дому - смерть у муках від хвороб і голоду.

А в «Національній книзі пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні. Вінницька область, 2008 рік» про село Лукашова і сусіднє село. Берестівка (Феліксіївка) взагалі не згадується.

Ще один конкретний приклад, який свідчить, що нам ще працювати і працювати в цьому напрямку. На Лукашівському цвинтарі встановлено символічний хрест жертвам голодомору, але спробуйте прочитати, що там написано, з першого разу не вдасться.

Свідчення жительки села Лукашова Кулябіної Федосії Зотівни 1918 року народження про голодні роки тільки підтверджують вищесказане. В 20-ті роки в Лукашові було організовано декілька суб'єктів господарювання: єврейська сільськогосподарська трудова артіль «Жовтень», Лукашівська сільськогосподарська комуна «Шлях Леніна», Лукашівська сільськогосподарська артіль «Проводир» та трудовий колектив «Праця і хліб». Функціонували також господарства одноосібників, які пізніше будуть усуспільнені. Ось у сім'ї такого одноосібника - свідчила Кулябіна Ф.З.- Гулько Зотя Павловича, 1870 року народження, і його дружини Олександри Петрівни 1884 року народження підростало четверо дітей. До розкуркулення і колективізації сім'я Зотя Павловича не відчувала нестачі в продуктах харчування бо обробляли вісім десятин землі, тримали дві корови, курей, качок, овець тощо. Частину виробленого, важкою працею, продавали на базарі та здавали на місцеві переробні підприємства. Та в 1930-му році Зоть Павлович змушений був написати заяву про вступ до місцевого колгоспу ім. Сталіна, що автоматично передбачало усуспільнення майна господаря. Тиск влади полягав і в тому, що потрібно було виконати доведені обсяги хлібоздачі та різних податків невиконання яких передбачало репресії аж до висилки чи кримінальної відповідальності.

У батька стали опухати ноги. Дружина Зотя Павловича наймається на роботу в артіль «Жовтень», де за щоденну працю отримувала 200 грамів хліба. Та це не допомагало вижити. В липовецький торгсін були здані сімейні реліквії: дві срібні медалі - нагороди Зотя за участь в Російсько-Японській війні 1904-1905 років.

Літом 1933 року померли від голоду брат Зотя - Степан Гулько і його син. Трагедія не оминула б і сім'ю Зотя Павловича, коли б не спромоглися зберегти корову, яка і врятувала від голодної смерті.

Така участь була уготована в тим 27 сім'ям, які розкулачили. Місцева влада, а це переважно комуністи і активісти (Головатюк Явдоха, Щербатий Федір, Криворука Кость, Сергієнко Макар, Головатюк Сава) проводили реквізиції зерна і всього їстівного. Щоб вижити, люди їли різні сурогати. В селі говорили:

«Україна-страна хлеборобная,

Хліб Росії віддала , а сама голодная».

В листопаді 1992 року в Лукашівській середній школі при запалених свічках у присутності учнів і вчителів були оприлюднені спогади Кулябіної Федосі Зотівни, що викликало різке невдоволення нащадків тих, хто творив голод власними руками.
В Лукашові і сьогодні достеменно невідомо, скільки замордовано голодом і, де покоїться їхній прах. Однак, все таємне з часом стає явним. І нам, щоб не бути Іванами без роду пам'яті, потрібно казати правду і про ці трагічні роки.

Шпичка Василь Володимирович, член Всеукраїнського культурно-просвітницького товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса.

Фото: coollib.com