20 березня 1944 року радянські війська витіснили окупанта з території міста над Бугом.

Штурм та обхідний маневр — те, що допомогло генерал-полковнику Москаленку, який тоді командував військом Першого Українського фронту, заволодіти містом Вінницею.

Але визволення від проклятого чобота окупанта розпочалося ще за два роки до визволення Вінниці, 1942-го, коли звільнили село Півнівку, Мелівського району, що на Луганщині. Нині цей населений пункт межує з Ростовською областю Російської Федерації та перебуває під тимчасовою окупацією країни-агресора.

Визволення Вінницької області розпочалося на початку березня, коли танув сніг, було бездоріжжя, а ріки вийшли з берегів. Від ворога подільську землю очищали в болоті, пройшовши сотні кілометрів з боями, виборюючи кожну п'ядь своєї землі.

Проте вдало сплановані маневри тодішніх військових стратегів не дозволили зробити з Південного Бугу лінію оборони, як то було із Дніпром. Навіть Геббельс казав, що німецькі війська хотіли спорудити впродовж берегової лінії укріплення. Але дії українських військових були переконливими та незаперечними. Вони утверджували єдину думку: Україні бути.

Звільнення Вінниччини розпочалося зі звільнення районів, а потім — власне міста над Бугом.
Німецьке командування очікувало удару та розуміло, що ідея, нав'язана фюрером, тріщить по швах. На околиці Вінниці прибули французька артилерійська дивізія, німецька піхотна дивізія, було створено ряд перешкод: протитанкові рови, мінні поля, окупанти навіть підірвали греблю. Проте "не спинити ідею, час якої настав". Війська звільнили східний автовокзал 17 березня, потім — центр міста, район П'ятничани, Старе Місто. Потім розпочали рух на Сабарів. І вже схід сонця 20 березня Вінниця зустріла вільною. Хоча і дорогою ціною.

Визволенню салютували. Визволення прагнули. І вони його отримали. Згадуючи ці події, бачачи сьогодні на вулицях Вінниці ветеранів Другої світової війни, хочеться одного — миру. Хочеться, аби очі мешканців Донбасу були повними надії. Аби до них прийшла справжня весна та аби на городах забуяла перша зелень під мирним небом. Аби урожай обмолотили комбайни, а не ГРАДи.

Вся територія України була під окупацією німців. Зараз — Крим не наш, а Донеччина та Луганщина хочуть додому. Проте віриться у одне: ми здолали маніакального агресора ХХ століття. В небуття піде і окупант ХХІ століття. Якщо будуть рішучі дії. Адже історія, на жаль, циклічна.