18 травня 1944 року було прийнято рішення про примусове виселення кримськотатарського населення. Надзвичайний комітет внутрішніх справ офіційно прописав причину депортації: співпраця окремих татар із нацистською Німеччиною у ході Другої світової війни.

Депортація розпочалася вдосвіта 18 травня та закінчилася 20 травня, надвечір. Їх везли із Батьківщини у переповнених вагонах, рідко давали їсти, а якщо годували, то пересоленою їжу, після якої хотілося пити. Води, зрозуміло, не давали.

– Про медичне обслуговування й мови не могло бути. Люди пили воду з водойм, і звідти ж брали про запас. Воду кип'ятити можливості не було. Почали хворіти дизентерією, черевним тифом, малярією, коростою, воші мучили всіх. Було спекотно, постійно мучила спрага. Померлих залишали на роз'їздах, ніхто їх не ховав. Через кілька днів шляху з нашого вагона винесли померлих: стареньку і маленького хлопчика. Поїзд зупинявся на маленьких полустанках, щоб залишити померлих. Ховати не давали, – згадують ті, хто пережили депортацію.

За різними джерелами, для депортації задіяли 32 тисячі НКВС-івців.

Узбекистан, Кострома, Таджикистан, Казахстан, Урал стали новою "батьківщиною" – для літніх татар чи для малюків, що хотіли би рости на півострові, для підлітків, що мали закохуватися на берегах Чорного моря, для матерів, що співали би колискових для немовлят у затінку кримських кипарисів.

А потім (Накази від 1945 та 1948 років) було перейменовано всі населені пункти, які у назві мали кримськотатарське походження. Це більше, ніж 80% від усіх населених пунктів півострова. Свої назви зберегли лише Бахчисарай, Джанкой, Ішуні, Саків та Судак.

До 1965 року татари мали статус так званих "спецпереселенців", а це означало багато заборон та обмеження їхніх прав і свобод.

Аж у 1989 році Верховна Рада Радянського Союзу визнала депортацію незаконною, проте досі цей процес не визнано геноцидом. А яким словом можна назвати те, що відбувається зараз із кримськими татарами, їхньою культурою та на їхній землі?

Сьогодні увечері українці запалять свічку пам'яті за тими, кого спробувала винищити радянська репресивна машина. Але вони у серці мають те, що не згасає.

Листівка Марисі Рудської