Вінничани мали унікальну можливість послухати лекцію та поспілкуватися із єдиним в Україні теоретиком історії повсякдення, професоркою, доктором історичних наук, вінничанкою Ольгою Коляструк, повідомляє Vlasno.info. Зустріч із пані Ольгою відбулася у рамках Вінницької сесії Відкритої школи історії.

Тема розмови: як радянська повсякденність просочується у повсякдення кожного з нас та як цього позбутися; українці зараз радянські чи пострадянські?

Пропонуємо читачам тези із розмови Ольги Коляструк.



– Ми засмагли від сонця незалежності , але чи перестали ми боятися? Адже маркером радянської людини є страх.

– Вважається, що останнім радянським поколінням є люди, які народилися у 50-70-х роках – ті, що ще захопили у свідомому віці радянський відтинок часу. Перше покоління – це жертви і могили. Друге покоління – ті, що травмовані цими жертвами. Третє покоління маркується через таку категорію як горе та його переживання.

– Якби на перших президентських виборах обрали Чорновола – історія України була би іншою.

– Боятися змін – це дуже серйозний маркер радянськості. Інерція терпіти те, що звичне, те мінімальне – як достатнє. Ми боїмося виходити за це крейдяне коло, розривати формати. Радянську повсякденність можна здолати чимось тільки надзвичайним (як Революція Гідності). Але оцей «оксамит звички» зберігся ще у багатьох.



– Людина вільна – це, найперше, готовність ініціювати, щось змінювати.

– Страх – це результат травми: репресій, війни, голодомору чи голокосту. Євреї знали, чому вони гинуть,це було артикульовано геноцидною політикою. Їхня жертва була визначена, і хоч вони були приреченими, вони знали, що це жертва за свій народ. І вони відчували єдність навіть у цьому. А що з нашими травмами? Більшість людей, які потрапляли в ГУЛАГ – не розуміли за що. У цій травмі ми не відчули цілісності, що це стосується нас всіх, бо методика радянського терору була підступніша та підліша. Кримських татар назвали зрадниками,але вони все-одно були цілісними, а травмування нас – це демоцид, знищення народу.



– Ми допустили сценарії на півдні та сході, бо вчасно не увімкнули діалог всіх районів. У нас є чотири автентичні народи на території України: українці і три народи в Криму. А ми писали історію титульної нації, але ж інші народи мають своє бачення історії. Ми над цим недопрацювали. Потрібно дослуховуватися до конкуруючих пам'ятей. Ми маємо навчитися бути чесними, історія повинна вміти червоніти. Треба навчитися писати свою історію правдиво та з усіма сюжетами, тому що і ми були катами, зрадниками у певних обставинах. Волинська трагедія дає нам право про це говорити. Режим каяття на рівні президентів – це ще не все. Це має відбутися з кожним з нас, на рівні людському.



– 70 відсотків сучасних українців сподіваються на те, що держава має щось зробити. Ми розчаровуємося, ображаємося, але самі нічого не робимо. І такий самий відсоток українців (70) не вірить у державу. То якщо ми хочемо змін – то має бути готовність до них, кожен з нас їх має робити.

– Часто ми чуємо: «Краще б вони нічого не чіпали», «Хай би було так, як за Януковича, аби не гірше». Ми запалилися і прорвали лінію, нам запропонували новий формат роботи суспільства і влади, але це шалена робота: розмовляти з владою. Все тіло має бути вкрите мозолями для того, аби змагатися із нашою владою. Це щоденна та рутинна, проклята робота. Для неї нам треба час.

Фото: Людмили Кліщук