Ансамбль «Північне сяйво» зібрав етнічних українців

У Воркуті, шахтарському містечку на півночі Росії, є ансамбль «Північне сяйво», де співають українські народні пісні. Назва хору не випадкова, адже від Воркути до берегів Північного льодовитого океану менше як 200 кілометрів. В ансамблі співають 30 чоловіків і жінок різного віку. Два роки тому викладач англійської мови 28-річна Олена Щурова теж потрапила до цього вокального ансамблю.

Як і про що співається українцям неподалік Полярного кола — у спеціальному інтерв'ю для Vlasno.info.

Олено, як Ви потрапили до хору української пісні у Воркуті?

– Моя мама — українка, батько – з Ростовської області, у радянські часи переїхали в Республіку Комі. Я з дитинства часто приїжджала в Україну, маю там багато родичів і знайомих, добре розумію українську мову. У 24 роки приїхала в Україну на два роки в якості волонтера-місіонера Школи Християнського Життя та Євангелізації. Після повернення в Росію дуже скучала за Україною, де звикла до традицій, пісень. У Воркуті влаштувалась на роботу до коледжу, в якому один з викладачів Михайло Федькович якраз керував хором «Північного сяйва». Він почув як я співаю на одному з корпоративів та запросив на заняття.

Важко у ваших краях зустріти українця?

– У нас дуже багато українців, які в 60-ті роки приїхали на заробітки та залишилися жити. Головна промисловість – шахти. Тут діє Українська спільнота при Центрі національних культур, є громадська організація «Україна».

Олена Щурова

Як проходять ваші концерти?

– Виступаємо на міських святах, їздимо у селища неподалік. Нас гарно зустрічають, дбають про транспорт, чай. На концерти охоче йдуть і українці, і росіяни. Людям подобається. Беремо участь у фестивалях. У Воркуті традиційно проходить фестиваль «Червона рута». Сюди приїздять різні колективи, які співають українською. Наше завдання – берегти та розвивати культуру української пісні. Міська влада нас підтримує, на День міста та інші свята наш ансамбль завжди задіяний. Щороку у березні даємо великий концерт до Дня народження Тараса Шевченка, співаємо пісні на його вірші. Цього року через трагедію на шахті «Сєвєрная» тут був траур, тому шевченківський вечір перенесли на 24 квітня. Тепер готуємось, тричі на тиждень проводимо репетиції.

Українські свята відзначаєте?

– Звісно. У нас є гурт «Варенички», де чоловіки співають. Святкували день вареників, на якому співали і частували варениками. Влаштовуємо різдвяні «Вечорниці», колядуємо. В центрі національних культур виступаємо, інші колективи – з піснями Республіки Комі, російськими народними. Ми з ними дружимо, передаємо одне одному традиції. Щось ми від них беремо, щось вони від нас. В українців є Святий вечір, а росіяни не знають, що це таке.

У Вас є улюблена пісня?

– «Несе Галя воду», це найперша пісня, яку мене мама навчила співати українською. І ця пісня мені дуже нагадує маму, її дім у дитинстві. Мама про нього згадувала, коли розповідала про Україну, бабусю, дідуся. Були часи, коли вона дуже скучала за батьківщиною, багато розказувала про рідний край, традиції. У 15 років я вперше потрапила на українське весілля у Тернопільській області, брат взяв мене за світилку. В Росії подібного я не бачила, тут є тільки свідки. А на Тернопільщині дві світилки ведуть жениха до нареченої. Дізналась й інші цікаві весільні традиції. Коли наречену одягають, мама її розчісує, а жінки співають спеціальні пісні. Коли наречена встає з подушки, дружки швидко займають її місце. Котра першою сяде, та першою заміж піде.

Пісні сучасних українських виконавців співаєте на своїх концертах?

– Так, наприклад, зараз вивчила композицію Таїсії Повалій «Грай, моя мила» - вона динамічна. Ще співала дуетом пісню з репертуару Софії Ротару «Одна калина». Також «Я не проживу без тебе це життя» Юлії Рай співали.

Маєте у колективі спільну мрію?

– Хор лише одного разу їздив до України. Це було у 2006 році, у Києві проходив Всесвітній форум українських діаспор. Взагалі, ми майже нікуди не виїжджаємо. Хіба можемо поїхати до Сиктивкару, столиці Республіки Комі. Коли там проводили республіканські конкурси, запрошували й нас. Хотілося б ще раз відвідати українську землю.

Фото надані Оксаною Тупальською