Ксенія Жорноклей про гостини в загиблого в АТО оперного співака

Зрада, вона як хвороба. Спочатку змушує людину шукати власну вигоду у всьому, потім вимикає почуття провини, а далі – змушує людину діяти заради себе, або, загалом, не діяти. Зрада виправдовується тяжким життям, почуттям несправедливості. Вона розповсюджується через приклад, стає нормою суспільства. Потім, зрада вбиває!

В Україні й досі живуть її власні вороги, для яких зрада – повсякденне діло. Деяким зрада допомогла втекти закордон, деяких оселила на Сході, деякі й досі відкрито її пропагують у Києві.

Василь був із тих людей, хто дуже яскраво відрізняв людей хворих на "зраду". Він не боявся вказувати на них, називати їх прізвища. Його не цікавили пошана та нагороди, бо для нього було мукою дивитися, як хвора влада мовчить, кидає, забуває.

Ми познайомилися, як багато з українців, хто займався нашими громадами закордоном, через соціальні мережі. Під час Майдану обмінювалися досвідом організації заходів. Тоді було важливим оточувати себе лише щирими людьми, Василь допомогав своєю прямотою. Він ніколи не йшов на несправедливі компроміси, був прямолінійним. Він нікого не боявся. Для мене він був прикладом.

Громада в Еміратах не була такою значною, як в Парижі. В нас не було свободи збиратися з політичними лозунгами або висловлювати свою думку публічно. Та й більшість серед нас тяжко хворіла "зрадою". Багато українських хлопців просто пересиджують закордоном, щоб не потрапити на фронт. Деякі відкрито цим хизуються, деякі не соромляться своїх політичних поглядів. Відверто кажучи, Україні в Еміратах допомагали не більше 10% діаспори. Дівчат серед них було завжди більше, і кожна свідома людина залишилася особистістю й досі.

У жовтні минулого року Василь допоміг з організацією показу мого документального фільму про кримських татар у культурному центрі при Посольстві України в Парижі. Це був особливий для мене показ. Я 10 років жила та навчалася у Франції, де кожна вулиця для мене залишилася рідною. Під час мого навчання я не знала багато українців, у ті роки діаспора не була такою міцною, ми не зважали на національність обираючи друзів. Василь познайомив мене із іншим Парижем, з українською Францією, де кожне свято сліпить очі французів яскравими дівочими вінками, на фоні Ейфелової Вежі розгортаються синьо-жовті та червоно-чорні прапори, маленькі кафе на Єлисейських Полях заповнюються розмовами рідною мовою та вигуками "Будьмо", "Слава Україні", "Героям Слава", "Смерть ворогам"... Кожне слово нашого гімну розпочиналося голосом Василя Сліпака. За його вигуками чулися сотні людей. Він був їх голосом...

Під час тієї подорожі, я була гостею Василя. Прилитівши 14-го жовтня, у свято захисника Батьківщини, він зустрів мене на вокзалі Сан Лазар, одягнений у військову форму з символікою Правого сектору, майже 2 метри зростом, довгі вуса та чуб, світлі очі, весела посмішка. Кожний армієць та охоронець на вокзалі роздивлявся військову нашивку, дивуючись українському солдатові в Парижі. Василя було видно та чути здалеку. На нього звертали увагу. Кожен, хто йшов поруч з ним – пишався. З'ясувалося, так він одягається кожен день.

Жив Василь за містом, у невеликому будинку, схованому серед приватних резиденцій та лісу на склоні гори. З його тераси було видно старий акведук, дахи окремих хат, верхівки вже пожовтілих дерев. Ми розмовляли майже завжди пошепки, щоб не лякати спокій лісу розмовами про АТО. На той час він там був вже двічі. Стіни його кімнати були прикрашені підписаними прапорами. Тільки розглядаючи, можно було уявити усе, що він там бачив.

Усе, що мав, Василь відправляв побратимам. Він віддавав нажите, розуміючи, що комусь потрібна допомога. Мені здавалося, що він керується почуттям самопожертвування. Його більше не цікавила власна кар'єра, лише благодійні виступи та тимчасові турне заради підтримки свого власного рівня життя. Найціннішою в домі була колекція його оперних спогадів, дисків та записів. Окремо на полиці лежали пусті ворожі гільзи зі Сходу.

Василь зізнавався, що не має для нього сенсу займатися громадою, якщо він сам не виконає свого чоловічого обов'язку і не поїде на Схід. Для нього це була справа честі. З поверненням його головною місією була допомога побратимам та 200 діткам, у яких загинули батьки, діяльність громадської організації Українського Братерства. А це: відправка в Україну усього необхідного кожні вихідні, організація благодійних заходів, зборів, демонстрацій, збору коштів. Він жертвував собою, жив лише однією справою, говорив голосом цілої країни, співав її почуттями.

Майже 2 тиждні разом ... ми готували борщ, ділилися ним із сусідами. Василь співав, ніколи не втрачав почуття гумору, тягнув із собою на зустрічі з українцями... Ми їздили у Фонтанбло у гості до україно-французької родини, де ліпили разом вареники з картоплею. За старовиною традицією, ховали в окремі вареники гвоздику на кохання, перець на щастя, сіль на гроші, лавровий лист на славу. Василю дісталася слава...

Василь Сліпак – постать символічна. Не знаю, коли б Україна змогла б оцінити його вклад у боротьбу з ворогом, якщо б не куля снайпера, за офіційною версією, не забрала б його життя так рано. Не знаю, як історія вирішить, і яка правда супроводжуватиме смерть Василя. Але я знаю, що він був вільним від тиску політиків, від страху, від сорому перед предками та майбутнім поколінням. Ідеаліст, митець, патріот, меценат, натхнення, приклад, брат, син, очі нації, її душа та голос... Саме його голос займав простір найпрестижніших театрів світу. Його можна було почути здалеку на кожному зібранні українців в Парижі, на кожному святі. Він розмовляв любов'ю. Дуже сподіваюся, що його почують тепер і в Україні. Його голос – ліки! Від загубленості, від розчарувань, від байдужості, від корисності, від хвороби - зради!

Фото Ксенії Жорноклей