Кілька років тому після закінчення Київської політехніки вінничанка Ірина Пацьора практично не мала шансів знайти роботу за професією на українських підприємствах. Але згодом вступила на аспірантуру до Дрезденського технічного університету. Займається електронікою, а на волонтерських засадах допомагає українським науковцям заробляти та навчатись за кордоном.

Чого бракує українській науці та що потрібно для того, аби інженери-електрики після навчання в українських університетах, були затребуваними спеціалістами, Ірина розповіла Vlasno.info.

Важко потрапити до Дрезденського університету?

– Я сюди приїхала працювати над магістерськими програмами. Треба було здати 5 екзаменів. Два здала, три не здала. Проте, згодом почала самостійно сюди звертатися: "Якщо буде місце в аспірантурі, я б поїхала". Запропонувала тему наукової роботи, і професор одразу написав: «Приїжджай». Так я тут опинилась.

Якою ж темою наукової роботи вдалося підкорити німецького професора?

– Це робота над приладами, які проводять контроль якості виробу. Наприклад, сенсори перевіряють, чи пролетить літак певну відстань, щоб у нього, умовно кажучи, не відвалювалися крила. Або перевірка залізничних колій, які з часом зношуються, що може призвести до аварії потягу. Для цього існують методи контролю, які не потребують прямого контакту. Коли вимірюєш, робиш висновок: «Тут є маленька рисочка, вона свідчить про те, що треба міняти колію».

Чому такі ж самі датчики не можна розробляти в Україні?

– Справа в тому, що в Україні немає індустрії, яка б працювала у цій сфері. У Дрездені ти можеш 6 років працювати в університеті як доктор, потім маєш іти в індустрію, аби підвищувати кваліфікацію, інакше не можна. А в Україні цього немає. Там ти закінчуєш університет і йдеш працювати «айтішніком». Якщо хочеш гроші заробляти. Або десь рекламу продаєш. У нас сильна теоретична база, у них — практична. Німці собі знають, що прилад працює, та й по тому. А наші будуть копатися, бо нашим цікаво, а чого працює, а як, а що можна було по-іншому зробити.

Легко українським студентам знайти місце в німецькому навчальному закладі?

– Чесно кажучи, в українських хлопців шок, коли їм кажу, що треба рухатися – питають, куди рухатися? Дівчата наші пробивні, а от хлопців реально треба підганяти. Мені якось наш директор зауважив: «Іра, у вас всі такі мужики в Україні?" А я кажу: «Ні, вони ще нормальні».

Як співпрацюєте з українськими установами?

– За два роки хочу зробити таку лабораторію, щоб українські студенти мали де випробовувати прилади. Крім того, коли в Німеччині розробляються такі датчики, над якими я працюю, українські організації можуть їх перевіряти та заробляти на цьому. Це вигідно для одних та інших, тому що перевірка сенсора в Україні менше коштує.

Були спроби налагоджувати таку співпрацю з українськими підприємствами?

– Так, пробувала, і працювала. Однак складається враження, наче ти більше зацікавлений в міжнародних проектах, ніж вони. Домовляємось про приїзд представників Німеччини в Україну. Але півроку проходить, щоб тільки про зустріч домовитися. Відправили запит - відповіді немає. Тиждень, два, три, місяць, два. Термін пройшов. Ти знову пишеш. Поки відповіли, знову пройшов термін. Або скажуть: «так-так», і зникнуть. Поки не прийде директор і скаже: "Домовились, давайте".

Який німецький досвід варто перейняти Україні?

– Зробити патент для науковців безкоштовним. У Дрездені патент оплачує університет.

Фото Оксани Тупальської