Днями письменник та за сумісництвом, журналіст видання «Новое время» Максим Бутченко завітав до Вінниці, щоб представити місцевій публіці свої книги про війну на Донбасі.

Максим родом з Луганщини і понад десять років свого життя працював шахтарем. Події АТО вразили його настільки, що спонукнули на написання двох романів: «Художник войны» та «Три часа без войны».

Кореспонденту Vlasno.info вдалося поспілкуватися з ним про літературу, війну та перспективи реінтеграції Донбасу.

̶  У вас дуже цікава доля. Що свого часу змусило вас зрозуміти, що робота на шахті вам не підходить і кардинально змінити своє життя? Як стали письменником?

З підліткового віку я хотів писати, але в мене не було можливості для самореалізації. Після технікуму пішов на шахту. Пропрацював там дванадцять років і одного дня збагнув: мені вже за тридцять. Якщо я не зміню своє життя зараз, то вже не зроблю цього ніколи. Умови праці в шахтах Донбасу такі, що в сорок-п'ятдесят років чоловік вже виглядає, як старигань. Така перспектива мене пригнічувала. Тому, хоч на шахті в мене вже була гарна посада, я пішов звідти і поїхав до Києва вчитися на журналіста. У 2012-му я остаточно перебрався в Київ і почав працювати у відомому на той момент журналі «Кореспондент».

̶  Як народилася ваша перша книга?

̶  Коли сталися події на Донбасі я зрозумів, що уособлюю собою концентрацію донбаської ментальності та одночасно з тим я вже пожив у Києві і розумів, чим дихає вся інша Україна. Коли почалася війна я став свого роду об'єднуючою ланкою. Писав тексти, блоги. І одного разу мені сказали написати про всі ці історії книгу. Так і народився «Художник войны». Це історія про мого родича, який хотів стати художником, але ніде не міг реалізуватися. І от від творчої нереалізованності пішов воювати за «ту» сторону. А його рідний брат воював на боці України. Ця книга показує війну в нашій країні очима простих «маленьких» людей. Я спробував розібрати на частини людську душу.


̶  Як в обізнаної на «донбаській темі» людини, як в журналіста, чи було у вас перед війною відчуття того, що може статися щось нехороше?

̶  Ще задовго до цих подій, під час помаранчевої революції, я зрозумів, що в країні відбуваються історичні процеси, в яких я також хочу взяти участь. Я був шахтарем, мої колеги «під підпис» голосували за Януковича, а дехто за гроші їздив до Києва на мітинги регіоналів. Я дуже глибоко це все сприйняв. Звісно, розуміння, що через це врешті буде війна в мене не було, але було розуміння, що відбувається щось серйозне, доленосне. Всі сьогоднішні події були закладені ще тоді. На сході та півдні України тоді розпочалася операція із впровадження концептів сепаратизму.

̶  У ваших книжках присутній своєрідний діалог усіх сторін конфлікту. Звісно, фактор інтервенції Росії в Україну та окупації нею наших земель є беззаперечним, але ми також не маємо права заплющувати очі на елементи громадянського конфлікту в цій гібридній війні. Яким ви бачите діалог між українцями по обидва боки фронту в реальному житті?

̶  Показати у своїх романах війну з усіх сторін, дати слово «тій» стороні конфлікту було необхідно для того, щоб для людей поза окупованими територіями не було однобокої картини того, що відбувається зараз. Ми маємо об'єктивно сприймати реальність, а для цього повинні бачити і чути цих людей. Коли прийде час, російські війська підуть з Донбасу, основні організатори сепаратистських рухів, напевно, втечуть, і тоді ми побачимо, що там, виявляється, здебільшого лишилися звичайні знедолені люди. І в цей момент буде важливо хоча б вислухати їх позицію, і це буде дуже важко. І я не кажу, що треба буде розмовляти з терористами, з очільниками бойовиків, ні, в жодному разі. А от із звичайними людьми, з мовчазної згоди яких створювалися «ЛДНР» - інша справа.

̶  А як ви уявляєте реінтеграцію непідконтрольної території Донбасу назад в Україну?

̶  Цей процес буде дуже довгий. Треба розуміти, що ми не станемо знову єдиною країною за рік. Я передбачаю, що на це піде десять – п'ятнадцять років. Тому що в процесі будуть оголятися гострі кути. І найголовніше, щоб задіяні в діалозі люди тверезо мислили і хоча б були більш-менш нейтральними. Як це не дивно – саме за «нейтралами» майбутнє, вони зшиють країну наново. Не ті, хто має радикальні погляди, не «ватники» та «вишиватники», а ті люди, що розуміють: хочеш-не хочеш, а нам все рівно доведеться жити в одній країні, і тому треба домовлятися. Якщо не домовимося, то історія буде «буксувати» в Україні, ми знову і знову будемо повертатися до цих речей. Донбас має сказати: пробачте нас, ми, через своє незнання, допустили цю війну. А вся інша Україна має вибачитися за те, що свого часу погодилася на те, що Донбас – це закрита територія.


̶  Але ж тут свою роль зіграли і певні ментальні особливості Донбасу

̶  Так, безумовно. Люди там були не до кінця інтегровані в загальний український суспільно-політичний та культурний простір. Але так само вони ніколи не були інтегровані в Росію. Місцеві, якщо і йдуть воювати, то, як правило не за Путіна – він їм не потрібен, це не їх «цар». Там немає навіть чверті населення, готового щиро підтримувати «рускій мір». Все дуже просто: насправді після 2004-го року ми так і не зуміли зшити з «помаранчевої» та «біло-блакитної» України єдину державу. Ми упустили момент, і відцентрові тенденції почали розвиватися. Скориставшись цим Росія тепер руйнує заводи і шахти окупованого Донбасу, щоб люди від відсутності грошей та безвиході записувалися у так звані «війська» «ЛДНР».

̶  Як же в такій складній ситуації українській державі вийти на зустріч своїм громадянам, що лишилися в окупації?

– У цьому наша проблема – ми всі чекаємо, що ось прийде держава, простягне руку допомоги, всіх з усіма примирить. Не буває так. Якби в мене була можливість, я б взагалі заборонив державі втручатися в ці процеси, щоб не допустити спекуляції політиків на темі реінтеграції. Треба, щоб це відбувалося за ініціативою самих громадян, за принципом «людина до людини». Долучатися до такого діалогу мають і люди культури, як-от Сергій Жадан, який цим займається.

̶  Якби так сталося, що в квітні 2014-го в Україні не розпочалася війна, про що б могли бути ваші романи?

̶  Логіка подій була така, що, нажаль, уникнути війни було неможливо, вона рано чи пізно сталася б. Тому ми все одно говорили би про неї. Але мені, звісно, дуже хотілося б, щоб ми розмірковували про інші гострі соціальні проблеми: проблему інвалідів, екології... Можливо, мої книги були б про це. Але війна змусила мене написати про себе.

– І на останок: чи могли б ви в продовження теми політичної ситуації в Україні написати твір про проблему Криму? І чи є у вас таке бажання?

– Я завжди знаходжусь у творчому пошуку, тому цілком можливо, що напишу. Мені дуже подобається Крим, мені подобається «Путешествие по Крыму» Булгакова. Я свого часу дуже перейнявся цим твором. Можливо, Крим не є моїм особистим болем, але я часто думаю чому з ним все так сталося і дуже хочу, щоб він був українським. Але там своя специфіка. З ним будуть більші проблеми, ніж з Донбасом.

Фото Олександра Сашньова