Денис Романовський з Вінниці півроку тому втратив зір внаслідок вродженої хвороби. Але це не заважає йому жити повноцінним життям, більше того - допомагати іншим: дітям з інтернатів та бійцям на передовій, повідомляє Vlasno.info.

Волонтер регулярно возить смаколики та необхідні бійцям речі на Схід. До того ж, їздить на передову, туди де, як він каже, «справді стріляють». Адже на другій-третій лінії оборони у бійців є можливість купити необхідне, а на передовій допомога справді потрібна.

Життя «на повну»
З 28-річним Денисом зустрічаємось на площі Героїв Небесної Сотні. Він з двома друзями – Дмитром та Валерієм Павловичем, які допомагають йому орієнтуватися у просторі та дійти до потрібного місця. Денис кладе руку Дмитру на плече і спокійно та впевнено крокує за ним. Волонтер запевняє: проблем з тим, щоб кудись дістатися немає, адже вони з товаришами постійно на зв'язку. Коли потрібна допомога, хтось обов'язково буде поруч.

— У мене вроджена глаукома – підвищений внутрішньоочний тиск. Протягом життя поступово відмирав зоровий нерв, тому зір я втрачав поступово. Це не було для мене чимось неочікуваним. Я консультувався з багатьма лікарями, але це було неминучим. В різних людей воно проявляється по різному: хтось бачить до тридцяти років, хтось трохи довше, - розповідає волонтер.

Денис каже: над тим, що втрачає зір особливо не задумувався і не акцентував для себе на цьому увагу. Він упевнений: головне – бажання і тоді можна робити все, що цікаво і жити повноцінним життям.

— Не можу сказати, що не відчуваю перешкод, я тоді збрешу. Але маю багато друзів, які завжди поруч, тому бар'єрів не відчуваю. Я і на футбол ходжу, і на дискотеку, і в боулінг. Можу їхати на машині. До того, як втратив зір, я водив авто і не забув цього. Сьогодні, наприклад, теж води авто: я давив на педалі, а Дмитро кермував, — жартує Денис.


За словами волонтера, найбільш неприємно, коли люди починають жаліти самі себе. Сам Денис – оптиміст. Під час розмови, він часто посміхається і сміється.

— Я не рахую, що мені хтось щось винен. Якщо є бажання, можна робити все, що хочеш. Я користуюсь комп'ютером. В мене так само сенсорний телефон, як у всіх: є спеціальна програма, яка озвучує його. Я не читаю книги, але можу їх слухати, — описує своє щоденне життя волонтер.

В дорогу на передову
Спочатку волонтери допомагали на передовій товаришам, які пішли туди добровольцями і служили в різних батальйонах. Посилали їм необхідні речі поштою чи передавали через інших волонтерів. А потім вирішили поїхати на передові самі. Волонтер

— Якось сиділи з кумом і він каже: «давай поїдемо на передову». Я кажу: ну давай. Ми і поїхали. І за дві години встигли хлопцям стільки наобіцяти, що ніяк не викрутишся: треба їхати знову, — жартує волонтер.

Проте, в першій же поїздці волонтери поламались: бус зупинився серед дороги в Ізюмі. Тоді і зрозуміли, якою цінною буває допомога від зовсім незнайомих людей.

— За три кілометри вісім разів ставали. Але нам допомогли. Двоє поліцейських Валерій і Віктор приносили нам інструменти. А один чоловік, Микола Квітка, просто віддав нам свого буса. Ми довго не могли знайти причину поломки. А у нього був такий самий бус, він зупинився біля нас і каже: «перевантажуйтесь, везіть допомогу, а потім повернетесь і будете ремонтувати своє авто. Поживете у мене», — пригадує волонтер. — Але ми доїхали на ньому до Артемівська і теж поламались. Змушені були повертатися назад. Добре, що на той час наше авто уже відремонтували.


Микола Квітка 

Перед тим, як їхати, волонтери зідзвонюються з підрозділами і питають, що тим треба. Але одного разу зробили сюрприз – привезли кружки з фото та позивними бійців.

— Про це знав лише один боєць. Я попросив його відібрати кількох людей і сфотографувати. Не знаю, що він там говорив їм, але коли ми привезли цей ящик кружок, то це був фурор, — розповідає Денис.


За словами Дениса, армія ще потребує підтримки, чимало коштів треба і на озброєння, і на речі. Але найбільше, що потрібно бійцям – психологічна підтримка. Вони мають бачити, що про них пам'ятають.

— Якось розмовляв із психологом, яка працює з бійцями. Вона сказала, що самі наші поїздки і те, що я – незрячий є для них сильним стимулом. І уособленням тих, кого вони захищають, — каже волонтер. 

Волонтер з друзями створили громадську організацію «Вінсер», яка займається благодійністю та опікується незрячими. Для останніх вони влаштовують шахові турніри та показ фільмів.

Фото Тамари Тисячної та зі сторінки спільноти «Вінсер» у соцмережі «Вконтакте»