Талановитий художник, сирота із села Маркуші Хмільницького району, який навчався понад десять років, перемагав у десятках мистецьких конкурсів та творив шедеври, нині не має засобів для існування – через травму спини він втратив роботу в Києві, а власного житла випускник інтернату не має. Про творчі пошуки Роман Марченко розповів кореспонденту газети "Правди сила".

– Дуже добре пам'ятаю своє, хоча й бідове, проте дуже веселе дитинство, яке я провів з на рік молодшою сестричкою Наталкою. Батька вдома майже не бувало, мама випивала, тому виховувала нас двоюрідна бабуся. Вона нас годувала, вдягала, купала, але дивитися за нами не встигала, тому ми з Наталкою бешкетували, наскільки могли, – згадує Роман. – Завжди мріяли мати олівці та папір, щоб можна було малювати вдома, але в бабусі не було грошей, щоб нам купити. Тоді ми вирішили пробратися в сільську бібліотеку, думали, якщо там є книжки, значить, має бути й білий папір та олівці. У ній дуже великі та низькі вікна, які влітку відкривали. Ми прослідкували, коли бібліотекарка піде доїти корову й влізли тим вікном. Обнишпорили весь її стіл, не знайшли ні олівців, ні ручок, до того ж влізли в чорнило. Коли вилазили вікном, то на шторах і підвіконні залишили сліди від рученят, по яких нас потім і знайшли — добре тоді «влетіло».

Бабуся була дуже старенькою, не могла самотужки справлятися з двома маленькими дітьми, тому вирішила відправити їх у дитячий будинок. За віком Ромі треба було вже йти до школи, а Наталка мала ще рік залишатися в молодшій групі. Дітей мали розділити по різних закладах, але в сільській раді Рома вчепився рученятками в сестричку, плакав і просив їх не розлучати, тому його вирішили віддати до школи на рік пізніше.

– У дитячому будинку я вперше побачив, що таке малювати, так було цікаво, що тихенько почав тікати з дитячого будинку до художньої школи й через вікна заглядав, як діти малювали щось на великих мольбертах, – каже Марченко. – Коли через рік нас перевели в Немирівський інтернат і ми пішли в школу, то вихователька мені вручила дуже гарні зошити й альбоми, в яких від білого паперу аж різало око. Я навіть боявся намалювати щось зайве або негарне, аби їх не зіпсувати. Цього ж року мене відправили на мій перший конкурс з малювання, де на асфальті я крейдою намалював маму з колискою, яка дивилась у вікно й виглядала ще діток. Той малюнок зайняв перше місце, мене почали всі хвалити, подарували грамоту й велику пачку кольорових олівців.

Активним дітям, які відвідували гуртки та займалися спортом, вдалось потрапити в програму за обміном: двічі на рік їх забирали до себе на канікули італійські сім'ї. Сестра й нині там живе.

– Ми їздили до них кожного року, вони дуже добре до нас ставились, – продовжує розповідь Роман. – Там я почав заробляти свої перші гроші. На пляжі малював італійцям маркером або ручкою «татухи» й брав за це пару копійок. За десять днів заробив понад 30 лір, які мені поміняли на долари. За них я купив собі перші хороші фарби.

Перша слава до хлопця прийшла в 13 років, коли він на одному з конкурсів до Дня боротьби зі СНІДом намалював на асфальті різнокольоровою крейдою величезний малюнок, який не лише зайняв перше місце, а й потрапив на сайт одного з американських соціальних проектів.

– На тому конкурсі до мене підійшли журналісти, сфотографували, почали розпитувати про життя. Я їм все розповів, тоді вони запропонували мені відвідувати художню школу у Вінниці, казали, що за все заплатять, але мені було дуже соромно, тому відмовився, – каже хлопець.

картина Романа Марченка 

В юному віці хлопець почав часто ходити до церкви в Немирові: розглядав розписи на стінах, слухав церковний хор. Там він познайомився з матінкою, яка стала йому дуже близькою людиною й справжньою духовною мамою. До неї він міг прийти й порадитись про все на світі. Жінка похрестила хлопця, аби дати йому хоча б духовний захист, адже сама була в поважному віці, тому нічим більше допомогти йому не могла.

– За порадою хрещеної, екстерном закінчивши дев'ятий клас, на рік раніше вступив у художній ліцей. Коли мав переходити на другий курс, сестра просила, щоб я вступив до її вишу, бо вона боїться залишатися сама, не знає, як до неї там будуть ставитись люди. Я перевівся на спеціальність, пов'язану з розбиранням різних видів м'яса. Професія мені не подобалась, тому я вчився неохоче, радів лише від того, що Наталка поруч, – каже Роман. – Там мій талант побачила директриса, яка постійно давала мені якусь творчу зайнятість. Платили за це копійки, але якось треба було виживати.

Після ліцею Роман пробував працевлаштуватись, але ніяк не міг знайти нічого підхожого. Знайшов однодумця, з яким їздив у Київ робити ремонти, паралельно працював вантажником, ледве зводячи кінці з кінцями. Але відчував, що має замало навичок, а без власного житла в столиці немає що робити, тому вирішив вступити до Барського коледжу на дизайнера.

– Хрещена мене підтримала, благословила. Помалу склав екзамени й вступив. Правда, взяли мене на базі дев'яти класів, тому я був змушений проходити шкільну програму знову. Там я навчився розписувати дощечки, меблі, стіни. Розмалював у майстернях та деяких аудиторіях дерев'яні стінки, по-новому оздобив старі, ще радянські меблі. До четвертого курсу навчився випалювати, щоправда, найкраще в мене виходили ікони. На одній з виставок депутат хотів придбати в мене картину за дуже великі гроші, але дирекція коледжу заборонила, стверджуючи, що це їхні матеріали, а отже, і їхня власність, – розповідає художник.

картина Романа Марченка

Вступивши на бакалаврат, хлопець освоїв техніку малювання на тканині, почав створювати незвичайні полотна, які натягував на дерев'яний каркас і за допомогою маленьких лампочок підсвічував. Потроху працював, робив ремонти в дитячих садочках, оздоблював кав'ярні, квартири, зали для виступів, малював портрети на замовлення та ілюстрації для книжок.

Щоб отримати вищу професійну освіту в університеті в Умані, Роману вистачало знань, були навички, але не було достатньо коштів. Та бажання вчитися настільки сильно пройняло хлопця, що він усе літо перед вступом до вищого навчального закладу разом з робітниками
вдень стелив асфальт, а вночі розмальовував квартири, щоб мати за що жити.

Удача йому посміхнулась, він вступив на державне замовлення.

– Уже там я познайомився з хасидами, вони замовили, щоб я їм розмалював ресторан. Довелось вивчати їхню культуру, щоб десь не помилитися. Набрав команду людей, разом з ними проробили чудову роботу. Замовникам дуже сподобалось, водночас вдалось добре заробити.

Та коли Роман повертався у Вінницю, в автобусі його пограбували, забрали все зароблене. Аби мати щось на життя, пристав на пропозицію знайомого в Києві робити крижані скульптури.

– Я навіть уявлення не мав, як їх робити, тоді він дав мені в руки бензопилу й каже: «Твори». Я так захопився, що дуже застудився й зірвав спину. Після виставки зрозумів, що зі спиною все дуже погано – не те, що ходити, лежати не міг.

Працювати хлопець далі не зміг, тож мусив приїхати в Немирів, провідав могилу хрещеної, а жити його забрала до себе колишня вихователька з інтернату. Зараз Роман активно шукає роботу та замовлення на художні вироби, ремонти й розписи, адже не хоче відмовлятися від свого таланту й має забезпечувати себе сам.

Фото зі сторінки Руслана Марченка у соцмережі ВКонтакті