У Європі її знають як кваліфікованого спеціаліста, талановиту і заповзяту науковицю, яка відкрила європейцям аеробіологічний кордон з Україною. Її алергопрогнози щотижня публікуються на сторінці України на загальноєвропейському сайті www.polleninfo.org. Завдяки ним стає зрозумілішою алергенна ситуація в Європі, адже пилок рослин з України мігрує іншими країнами і спричиняє алергічні реакції у їх жителів. Знаючи наперед про поширення того чи іншого пилку, алергіки можуть уберегтися від сезонних загострень. У Європі аеробіологічна наукова спільнота налічує працівників 400 станцій, однак, в Україні її трохи більше десятка років тому почала формувати саме вінничанка — доктор біологічних наук, професор кафедри фармації Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова Вікторія Родінкова. Цього року вона перемогла у номінації "Науковець" обласного конкурсу "Людина року", повідомляє Vlasno.info.

Між журналістикою, наукою і модельним бізнесом
Шлях до наукового ступеня та досягнень в аеробіології у Вікторії був цікавим і відверто важким. Більше того: якби свого часу її не звільнили з посади головного редактора одного з місцевих видань, можливо, Вікторія і не стала б науковцем.

— Журналістику я не сприймала як роботу: я в ній жила і це була частина мене. Я і не знала що оберу врешті-решт, але доля вирішила це питання за мене,— каже Вікторія.

Вікторія зустрічає біля входу до медичного університету. Уже з перших фотокадрів видно, що вміє позувати і робить це професійно. На відповідне зауваження зізнається: так, має досвід роботи в модельній сфері. Колись брала участь у показах зачісок.

— Коли я була журналісткою, редактор дав мені завдання зробити репортаж із одного з "новоспечених" салонів краси. Тоді перукарні різко "перекваліфікувалися" у такі заклади. Моїм завданням було зрозуміти — чи справді у них щось змінилося, чи помінялась лише вивіска. Я пішла до однієї з найбільш відомих у місті перукарень. Її провідний майстер Валентина Макарова мене як побачила, одразу сказала, що "причеше". Я потрапила до неї в "обойму" і два роки ходила на покази зачісок. А потім зустріла свого майбутнього чоловіка і "зав'язала" з цією роботою. Мені не подобалось ходити по "злачних" місцях і невдоволення свого хлопця я використала як привід, — пригадує Вікторія.

Заходимо до лабораторії, яка знаходиться в одному з корпусів університету. Саме тут науковиця і вивчає під мікроскопом зібраний пилок. На стінах висять постери англійською з різноманітних зарубіжних конгресів. Але далеко не всі. Для інших, які стоять у рулонах під стінами, просто немає місця. З їх друком у останні роки допомагали американці.

— Мої батьки бачили мене дуже жорстко саме в науці. Тим більше, що батько був кандидатом наук у політехнічному університеті. Але мені випало вступати до вузу, коли розвалився радянський союз. І хоч мене як учасника республіканської олімпіади запрошував на навчання університет ім. Шевченка, я залишилась у Вінниці: грошей на моє життя у Києві не було. Вступила до педагогічного університету здобувати спеціальність вчителя біології та географії, — каже Вікторія.

Журналістика та наука стали паралельно розвиватися в житті Вікторії з 5 курсу інституту. Працювати у газету пішла, бо потрібні були кошти. А до аспірантури вступила, бо запросили.

— Щоб допомогти родині, працювала з третього курсу університету. А на п'ятому віднесла свої вірші надрукувати у газету "Вінницькі відомості". Їх взяли. У цій же газеті я побачила оголошення, що їм потрібні журналісти. Пішла до редактора, Юрія Пархомчука, попросилася на роботу і мене прийняли. На тому ж п'ятому курсі до нас на факультет прийшли представники медичного університету, які шукали двох аспірантів на кафедру медичної біології. Оскільки я була однією з кращих студенток, рекомендували мене і ще одну дівчину. Тобто спеціально я не ходила, не просилася, так, видно, випала мені доля. В аспірантурі я навчалась заочно, за неї не платили. Таким чином я залишилась у журналістиці, щоб мати із чогось дохід, — пригадує науковиця.

Потім у редакції стався "переворот" — основна її частина вирішила заснувати нове видання "Подільські відомості". Однак, Вікторію із собою не взяли: для неї не було місця.

— Редактор викликав мене до себе і "рекомендував" сказати власнику "Вінницьких відомостей", що я нічого не вмію, щоб газета припинила своє існування. Але й у нову газету вони мене не можуть взяти, бо в них забагато журналістів. Він сказав, що я — єдина, хто, крім журналістики, має ще якесь застосування, маючи на увазі аспірантуру. А власник газети на той час через особисті моменти не надто цим перейнявся. Але мені сказав, щоб газета була і поїхав на новорічний відпочинок. І тоді, в 22 роки, в мене стався перший у житті і останній серцевий напад. Бо в силу особистих переконань та відповідальності перед читачами я не могла покинути робити газету, — пригадує Вікторія.

Таким чином на кілька тижнів Вікторія залишилась у газеті і редактором, і журналістом, який закривав 16 сторінок щотижня.
— В мене було трохи запасу геть жахливих матеріалів, які я використала. Писала щось сама. Потім з газети "Подолія" до нас направили на допомогу журналіста Наталю Білей, яка стала редактором, і газета вижила. Для мене той досвід став потрясінням, після якого розумієш, що можеш багато чого. Я тоді, фактично, врятувала проект та зрозуміла, що мені подобається бути редактором, — каже науковиця.

Кандидатська під час декрету
Але коли "Вінницькі відомості" все ж "вмерли", Вікторія перейшла в медичний університет і стала молодшим науковим співробітником науково-дослідного центру, навчаючись паралельно в аспірантурі. А ще — редактором газети університету "Молодий медик". А потім вийшла заміж і пішла в декрет, під час якого і написала кандидатську дисертацію з аеробіології. Втім, в наукових колах не знали що з нею робити — вона не підходила під жоден відомий напрямок. І захистити роботу стало проблемою.

— Мій науковий керівник, Борис Михайлович Пухлик, дав мені тему, якої не було в Україні ні в кого. Я, фактично, захистила першу в Україні кандидатську дисертацію з аеробілогії. Як потім з'ясувалося з неї вийшла дуже важлива річ не лише для мене, а для всієї України. Хоча дослідження для цієї роботи я проводила на саморобних приладах, які сконструював мені батько. Їх було три, і я встановила їх у різних кінцях Вінниці. Один — на даху багатоповерхівки на кінцевій зупинці Вишеньки, один — на педагогічному університеті і ще один — на лікарні на Старому місті. Я вставляла туди скло, змазане вазеліном, на яке і ловила пилок. Робила це ще будучи вагітною першою дитиною. Головою відкривала люк, коли лазила на дах на шостому місяці вагітності, — пригадує Вікторія


Саморобний прилад, завдяк якому Вікторія проводила свої досліди (у кутку)

Однак, не дивлячись на зроблене, два роки дисертацію нікуди не можна було прилаштувати. Поки її, нарешті, не розглянули на засіданні експертної ради Вищої атестаційної комісії.

— Там був професор з Чернівецького університету, який сказав, що можна захищатись у його раді. Тоді роботі присвоїли спеціальність "екологія". А тоді паралельно із підготовкою до захисту я працювала у редакції газети "РІА". Спочатку — журналістом, потім — директором інформагентства, а згодом — редактором щоденної газети "20 хвилин". Однак, офіційно я була оформлена на роботі в медичному університеті. Крім усього перерахованого я ще й вела курси біології та ботаніки англійською для студентів-іноземців. І годувала груддю вже другу дитину. Як все встигала? Не знаю. Я вважала тоді, що 10 хвилин — це дуже багато. Планування в той час в мене дійсно було щохвилинним. При цьому я встигала спати по 8-9 годин на добу. Але решту часу працювала, — каже Вікторія.

Однак, розриватися між двома роботами довелось недовго: з посади головного редактора у 2005 році Вікторію звільнили. Це і визначило її подальший вибір: на перше місце вийшла наука.

— Мене викликали з декрету для викладання в університеті студентам англійською мовою, тому на певний час я відлучалась з редакції. Власнику видання це не подобалось. І коли одного разу я пішла на пару, і він мене не знайшов в редакції, то, коли повернулась, скликав редакційну нараду, де повідомив про моє звільнення. І от тоді і стало актуальним питання науки. Хоча, мабуть, навіть за годину до звільнення я не сказала б, чи хочу бути науковцем, — пригадує науковиця.

Хоча, зізнається: якби не журналістика, вона не стала б тим, ким є зараз.

— Якби в мене в житті не було журналістського досвіду, то і в науці я б не була в тому місці, де я зараз знаходжусь. Маючи організаторський досвід, я знала, що треба зробити, аби продовжити свій науковий проект. Вже пізніше зрозуміла: якщо змогла піднятися після отаких стресових моментів і потім нормально себе почувати, то отримала й фундамент особистісного росту і успіху, — розмірковує Вікторія.

Науковий "флешмоб" Європою
Для подальшої наукової діяльності та досліджень Вікторії потрібен був спеціальний прилад для збору пилку. Дістати його можна було лише в колег-іноземців. І його пошук та доставка в Україну стали справжнім "науковим флешмобом" різними європейськими країнами. У 2008 році Вікторія виграла грант на участь у найбільшому в світі конгресі з алергології. Він тоді проходив у Барселоні, куди і поїхала налагоджувати зв'язки.

— Коли я зранку з'явилась на тренінгові, який на конгресі проводили для аеробіологів, у мене спрацювали журналістські навички. Я вийшла до мікрофона і розповіла, що я — перший в Україні кандидат наук з аеробіології і що мені цікава співпраця. Тоді мною зацікавились, бо вважається, що пилок немає кордонів. На тій конференції колеги вирішили, що мені через два місяці треба поїхати на конгрес ще до Фінляндії. Дали координати людей, з якими там треба зв'язатися.

Сім'я Вікторії була не у захваті. Грошей на дорогу дали батьки. Хоча науковиця зауважує: чоловік завжди підтримував її у всіх її починаннях. Вдома він був її "тилом". 

— У Фінляндії я зустрілася з австрійцем — батьком Європейської Аероалергенної Мережі, до якої входять усі активні аеробіологи Європи. Він просто при мені зателефонував директору німецької служби пилку Карлу Крістіану Бергману. А той і надіслав мені прилад. Але проблема стала із розмитненням. Такий же прилад київські колеги розмитнювали приблизно у той самий період декілька років. У мене це зайняло два місяці. Я у Вінниці цю стіну пробила, тільки тому, що мала журналістські навички і зв'язки, — каже Вікторія.

Однак, і на цьому відрядження до Європи не закінчились. Для того, щоб працювати із приладом, потрібно було пройти спеціальний курс. До того, як прилад потрапив в Україну, Вікторія у тому ж таки 2008-му поїхала до Франції отримувати кваліфікацію ідентифікатора пилку, який не так просто розрізняти. А прослухавши його, на пропозицію французьких колег, організувала подібний курс вищого рівня у Вінниці у 2013 році.

— Приїхали 30 учасників з 17 країн. Впродовж тижня, вперше в Україні, у Вінниці гостював та навчався цвіт аеробіології світу, — каже науковиця.

Загалом, майже 20 років наукової діяльності Вікторії з десятками відвіданих конференцій за кордоном тримаються на її ентузіазмі. Держава, на жаль, проекту не допомагає.

— Справедливості заради маю сказати, що дані про поточну аеробіологічну ситуацію нам замовляють фармацевтичні компанії. І це єдині гроші, які ми вливаємо в цей проект, — каже Вікторія. — Але знаєте чому я цим займаюся? Бо розумію, що це потрібно людям. Мені часто під час відряджень випадало говорити з подорожніми. І мене щоразу питали, чим займаюсь у житті. Розповідала і про аеробіологію. І кожен раз або мій попутник або його родичі виявлялися алергіками, які потребували моєї праці. І я відчувала, що працюю недарма, що це — моє призначення, моя доля, що я мушу іти по цьому шляху. Хоча, мені було неймовірно важко, я не мала права кинути. Відчувала, що мушу іти, мушу робити. І от зараз воно дало результат, — каже науковиця.

Визнана в Європі
Наразі Вікторія — член правління Європейського Аеробіологічного Товариства, член Європейської Академії Алергології та Клінічної Імунології та Міжнародної Асоціації Аеробіології. Влітку її кандидатуру затвердили у якості опонента на захисті дисертації у Віденському медичному університеті. І це – наступний серйозний виклик, адже треба прочитати роботу і написати рецензію англійською, та ще й розумну. Що ж до перемоги у конкурсі "Людина року", каже, поставилась до неї спокійно.


— На мою самооцінку це ніяк не впливає. Чоловік відреагував так: "ще одна нагорода, ну і добре". Розумієте, вже маю певний науковий досвід, спілкуюсь на міжнародному рівні і це набагато важче, ніж працювати на рівні місцевому, тому й не мушу зазнаватися. Але звання діяча науки року важливе тим, що є першим визнанням моєї праці у себе в країні, якщо не враховувати захист докторської. Хоча, мушу визнати, що справжніх, серйозних науковців європейського рівня у Вінниці, наразі, практично, немає. Тому конкуренція, на жаль, теж низька, — резюмує Вікторія.

Наразі Вікторія збирається в Америку: виграла грант на участь в науково-дослідницькому проекті, в якому перейматиме американський досвід. У неї є учні-послідовники, які захищають в Україні вже свої кандидатські дисертації з аеробіології. Що буде робити далі, науковиця не загадує, мовляв, життя покаже. Але до викликів, як і до повсякденної наукової роботи, готова.

Фото Тамари Тисячної