Її голос важко сплутати з іншим та не можна не впізнати. Здається, саме так співали колись наші пращури: голосно, звучно та глибоко. Можливо, так в її вустах звучить автентична пісня, бо голос їй дістався від прабабці, яка також дуже любила співати. Сьогодні на філіжанку кави до Vlasno.info завітала засновниця і керівник фольклорного гурту "Мокоша" вінницького училища культури і мистецтв ім. Миколи Леонтовича та одна із засновниць і член правління ГО "Етномайстерня КОЛО" Юлія Васюк.

Вогонь і вода: прабабці Федора та Ірина

Юлія разом з іншими учасниками гурту збирає, відтворює та популяризує українські народні пісні. Однак, не зовсім ті, до яких усі звикли. А давні, які, можливо, пам'ятають сьогодні одиниці геть стареньких бабусь.

— Всі в родині кажуть, що мені голос передався від прабабки Ірини. Хоча народилась я в угорському місті Кечкемет. Мій батько був військовим там стояла його військова частина. У цьому місті я прожила до чотирьох років. Але дуже часто мене передавали бабусям-прабабусям в Україну. І вони дуже багато вклали в моє виховання і світогляд. Особливо прабабусі по маминій лінії — Ірина і Федора, — каже співачка.

Під час інтерв'ю, розповідаючи про себе, Юлія часто жестикулює, а задумуючись і поринаючи у спогади, прикушує нижню губу.

— Моя бабка Марія працювала на фермі. І якось я малою загубилася там. Шукали кілька годин і знайшли біля биків. Як мене жоден ріжком не пирнув, не знаю. А я ж до кожного підходила в ясла і годувала з рук. Бабця як побачила, в неї не те що серце стало, — вона закам'яніла вся. Після цього, сказала, більше мене на ферму не візьме. Відтоді по дорозі на роботу віддавала мене прабабці Ірині. А вона — то щось з чимось. Фольклор з неї просто пер — справжній, український, але без матюків. Коли я народилася і мене назвали Юлею, то прабабка Ірина з батьками півроку не розмовляла. Вона казала: "О, Юлькою назвали. Що це таке! Дідько би вас взяв. В мене коза Юлька, а вони дитину Юлькою назвали". Це щоб ви розуміли, який у неї був характер, — сміється співачка.

Від прабабки Ірини Юлії залишились у спадок окрім речей кілька старих пісень. Одну з них — "Летіла зозуля", співачка виконує разом зі своєю 9-річною донькою Софією. Так само, як колись дуетом співали цю пісню її прабабці.

— Прабабця Ірина ніколи і нічого мені не забороняла. Але уміла провернути ситуацію, що я і сама уже думала: і навіщо я в ту кропиву лізла, що аж вуха пожалила? Вона розказувала мені багато цікавих бувальщин, історій. Але була іще одна прабабця Федора, мати бабці Марії. Вона — навпаки, була спокійною, виваженою і дуже смачно готувала. Федора — приклад отієї старої сільської інтелігенції, якої у селі майже немає. Якщо бабка Ірина — це вогонь, то бабка Федора — вода. І кожна з них залишила свій відбиток на моєму світогляді, — розповідає Юлія.

Розспівувалась на старому цвинтарі

Коли почала співати, Юлія не пам'ятає. Каже — так було завжди. І хоч починалась її співоча кар'єра в дитинстві з російської естради, але практично відразу вона стала співати і українські пісні.

— Моя хата в селі знаходиться у дуже гарному місці. Воно ніби в центрі, але разом з тим — ні. Там практично немає сусідів. Перед хатою — велика гора і на ній — старий цвинтар. На ньому вже немає ні хрестів, ні могил, тому там пасуть худобу. А я коли була малою, років мені було сім чи вісім, то куди ходила, там і співала. Я собі не помічаю, а тих, хто навколо мене, це діставало. І вже дід якось не витримував і каже: "Юлько, іди вже співати на цвинтар під яблуню". Це звучить дивно, але саме там я і співала — на весь голос, бо ніхто не чув, — пригадує Юлія.

Юлія запевняє: унікальні старовинні пісні ще можна знайти і почути. Аби лиш бажання було. Приміром, кожен охочий може звернутися до обласного центру народної творчості, де є велика фонотека із записами українських народних пісень.

— Але якщо хочете, як мисливець, пополювати за рідкісними піснями, то треба їхати в села, такі як моя Бондурівка, до яких цивілізація та інтернет доходили дуже довго. І отам, питаючи бабусь про давні пісні, не треба казати: наспівайте мені щось стареньке. Бо вони почнуть співати "Цвіте терен", "Ой чий то кінь стоїть". Треба питати про обрядові пісні: що співали на хрестинах, родинах, весіллях, чи протягом календарного року — на веснянках, Купайла тощо. Давні пісні знаходяться саме в культурі обрядів, — пояснює Юлія.

Автентика на телебаченні не потрібна

Із теми автентичних пісень розмова переходить на сучасний шоу-бізнес. Цікавлюся, чи змогли б виконавці і гурти, які співають автентичні пісні, бути конкурентними до сучасних. Видно, що питання засмучує мою співрозмовницю, бо висновок невтішний: українська автентична пісня на телебаченні нікому не потрібна.

— У нас в Україні є дуже потужні етногурти: "Божичі", "Древо", "Кралиця". Фольклорні колективи дуже багато виступають, але в більшості на різних фестах, мистецьких заходах та за кордоном. Відомим є гурт Даха-Браха, але ви десь бачите їх на телебаченні? Хіба це не є конкурентно спроможний колектив до шоу-бізнесу? Це дуже якісний український етнопродукт, який затребуваний в усьому світі, але тільки не в українському телепросторі. А чому? Бо телебачення — це дуже великі кошти і предмет маніпулювання глядачем. Я вперше стикнулась із цим серйозно на "Битві хорів", — пригадує співачка.

У першому сезоні проекту (осінь 2013-го — зима 2014-го років — Vl.) гурт "Мокоша" пройшов кастинг та потрапив на проект "Битва хорів". Тоді Олег Скрипка покликав до участі всіх учасниць гурту, хоч кількість місць була обмеженою. Дівчата покинули проект після четвертого прямого ефіру.

— Ми йшли на "Битву хорів" до Олега Скрипки, який свою творчість побудував на етніці. Йшли туди, де у журі буда Ніна Матвієнко — гуру народного співу в Україні. Все було так, як я могла тільки мріяти. І тут всі мої сподівання розбились об банальні матеріальні речі — рейтинги. Є формат шоу, під який треба підлаштовуватись хочеш ти того чи ні. Тому треба розуміти: проект викуповується в інших країн і має певний розвиток подій. Це великі гроші і ніхто їх на вітер не пустить. І не треба думати, що фінал — це те, як вийшло. Тоді за перемогу змагалось три хори — Львівський, Донецький і Севастопольський. Що це? Політика. Зіштовхнути Україну на національному рівні, розділити глядачів на лівих, правих і південних. Немає на телебаченні народного і не буде, бо це невигідно з політичних причин. Адже якщо буде, то люди вважатимуть себе українцями. А телебачення у нас в руках відомо яких людей, — емоційно закінчує свою розповідь Юлія.

Старожитності "від'їжджають" за кордон

Хоча, веде далі співачка, останнім часом все більше людей почало цікавитись своїм, народним, автентичним. Не останню роль у цьому зіграла і Революція Гідності. Однак, на Вінниччині наразі існує велика проблема: є що показати, та немає де.

— У нас на Вінниччині немає музею народного мистецтва Східного Поділля. Це звучить абсурдно, що на Поділлі, яке славиться своїми унікальними зразками народного мистецтва, немає такого музею, — каже співачка.

Проблема наразі у приміщенні — немає підхожого для організації такого музею.

— Ми тісно співпрацюємо з іноземцями, які приїжджають, щоб побачити справжню традиційну культуру. Їх не цікавить міська культура, бо це в них є. І от щоб показати їм щось, ми мусимо орендувати десь залу і нашвидкуруч за кілька годин робити експозицію зі своїх речей. У нас у краєзнавчому музеї є колекція старожитностей, яка дуже рідко експонується, тому ці скарби можна побачити не завжди. І ці речі, на жаль, тлінні, вони зникають. Їх майже неможливо придбати за доступною ціною. Вони масово ідуть за кордон, де сьогодні стало модним робити приватні музеї і куточки України. Діаспора скуповує предмети вжитку за шалені гроші, які нам не доступні. Тому дуже скоро наші діти зможуть побачити справжню Україну тільки за кордоном, — зітхає співачка.

Хоча, у колекції співачки чимало речей, які вона з радістю віддала б у такий музей — сорочки, прикраси, предмети хатнього вжитку.

— Старі сорочки я збираю уже років 15. Навіть не знаю, чому у мене виникло таке бажання. Бо що робили зі старими сорочками? Рвали на тряпки. А ще з них виходять дуже гарні мішки під картоплю. Відрізають рукава, зашивають — і вперед. В мене так в сім'ї робили. Бабка принесла мішок сорочок, а мама їх різала і зшивала. З них залишилось штуки три-чотири, бо їй вишивка сподобалась, — пригадує Юлія.

Однак, усвідомлено збирати старі речі співачка почала, коли переїхала до Вінниці.

— Тут я вперше відчула гостру недостатність тих речей, які мене оточували в селі. Тому почала привозити в гуртожиток різні речі. То глечик, то сорочку. Нащо той глечик мені потрібен був у гуртожитку — не знаю, але він у мене за шторою стояв. В сорочці я жодного разу не виступила. Але я її привезла і знала що вона в мене є. А коли прийшла працювати в училище (Юлія — викладач в училищі культури і мистецтв ім. Лентовича — Vl.) і мені через певний час дали клас, то найперше я зробила ремонт і ми з дівчатами розмалювали його у трипільському стилі. Я привезла 15 рушників із села, рядна, стару ткану скатерку. Це тепер я розумію, що саме тоді до мене прийшло розуміння, що такі речі треба збирати, — каже Юлія.

Втім, співачка не лише збирає старі речі, а й опановує народні ремесла. Приміром навчилася виготовляти традиційні подільські головні убори — бинди, лєнти, каптурі, воскові весільні вінки.

— Захоплення виникло з потреби. Річ у тім, що радянська влада нав'язала нам і світові певний образ українця. Це червоні шаровари, чоботи, вишита сорочка і козацька смушева шапка у чоловіків. Для жінок взяли полтавський стрій, як еталон. Це величезний вінок, корсетка, червона запаска в клітинку. А у нас на старих фото можна помітити, що наші бабусі не носили таких вінків. І тоді постало питання: а що ж було? І я почала досліджувати багато старих фото, опитувати бабусь: а що вони носили у дівоцтві? Виявилось, були бинди, чіпці, стрічка, лєнта. Але то не просто лєнта. На оксамитову тесемочку нашивали бісер, а потім пришивали її до стрічки.

Співачка не приховує: те, що вони роблять, часто важко — через брак часу, коштів, однодумців — але можливо. Отож зупинятися не збирається. Адже попит на автентичну українську пісню та культуру є. Значить, у неї та її колег попереду ще дуже багато роботи.

Фото зі сторінки Юлії Васюк у соцмережі Фейсбук