Наталія Калмикова, вінницька активістка, волонтерка, мама двох дітей та надзвичайно цікава жінка, розповіла Vlasno.info про своє життя на Кубі, ставлення до війни та виховання патріотів.

Наталю, світлини з твоїх фотосесій періодично зривають овації у соцмережах, це хобі, чи ти дійсно фотомодель?

– Та ні, я не розглядаю це як серйозне заняття, інструмент піару чи заробітку, просто люблю фотографуватися. Для мене це процес пізнання себе, особливо, коли складається контакт з фотографом. Коли працюєш з класним майстром, то бачиш себе ніби його очима. Фотографи мене люблять, часто самі запрошують, коли мають якісь нові ідеї, що співпадають з моїм внутрішнім світом та зовнішністю.

До речі, твоя зовнішність не типово українська, та й темперамент також. Твоє коріння не звідси?

– Моя мама українка Тамара, але з польським та російськими витоками також, і прізвище у мене мамине. А тато — кубинець, якби я взяла його прізвище, то була б Наталією Рікабаль-Авілес. Батьки в юності вчилися разом у Москві, там і познайомилися. Я народилася тут, а коли мені було 4 роки, ми поїхали жити на Кубу. О, я пам'ятаю той час! Там було спекотно і якось так безтурботно.

Це правда, що на Кубі всі постійно танцюють?

– Так, там звідусіль лунає музика, ось ми зараз сидимо з тобою у вуличній кав'ярні, і ніхто не танцює. А там би вже "нарізали" сальсу.

Дитинство в такому середовищі напевно і тобі прищепило любов до танців?

– Я там провела не все дитинство, а лише чотири роки, але запам'ятала той час на усе життя. Але це все-таки не середовище, це – гени, це кров. Так, я танцюю сальсу, а віднедавна ще для себе відкриваю трошки контемпорарі, кілька років тому навіть викладала аргентинське танго в танцювальному клубі, завдяки чому познайомилася з багатьма цікавими людьми.

Ти любиш людей? Легко знаходиш з ними спільну мову?

– Я люблю спілкуватися. Коли мені погано, я йду поміж людей, коли добре — теж. Спілкування дозволяє черпати нові знання та досвід, ділитися власними переживаннями. Щоправда, останнім часом я відкрила для себе йогу. Важко уявити, але ці заняття мені до душі —гармонізується темперамент.

З подругою Наталією Мазорчук

З початком подій Майдану та АТО як змінилися твої погляди на життя?

– Спочатку був повний ступор, гнів, я не дозволяла собі нічого, жодних сторонніх думок і занять. Допомагала як могла, в основному — медикаментами. А потім подумала: а чому я вже цілий рік вмираю? Хлопці зараз там, на війні, щоб ми тут могли жити нормальним життям. Я пішла вперше після Майдану в кіно, на фільм "Лють" і там була сцена, коли солдати увійшли в місто і розквартирувалися по родинах, і один військовий зав'язав стосунки з місцевою дівчиною. З вуст його побратима пролунала фраза: "Нехай. Вони молоді, і поки що живі". Мене це немов пробудило. Ми, жінки, повинні нести радість нашим воїнам. Саме тому я ходила в шпиталь, намагалася дати хлопцям частинку серця. Треба не бубніти та не посипати голову попелом, а щось робити, тоді буде легше. Я не жалію солдат, я їх безмежно поважаю.

Ти брала участь у бойових тренуваннях, чи не було думки поїхати на фронт?

– Так, я і досі тренуюся, стріляю влучно, автомат розбираю, навіть ходила у військкомат проситися на війну. Там посміялися, але побачили мій твердий намір тож записали мої дані і сказали чекати повістку. Це ще рік тому було.

І що — підеш, якщо повістка таки прийде?

– Так, однозначно. Правда старший син не відпускав до військкомату, але я ж хочу бути прикладом для своїх дітей. У мене ростуть двоє захисників — 5-річний Володимир і 9-річний Данило, вони в мене надзвичайні патріоти. Часто беру їх з собою на різноманітні акції, тож вони вже знають що Україну потрібно боронити і любити. Вони мене розуміють.

фото Ірини Басенко та з особистого архіву Наталії Калмикової