Редактор районної газети "Тростянецькі вісті" Анатолій Савченко став журналістом року, перемігши в одній із номінацій традиційного конкурсу до Дня журналіста від Національної спілки журналістів. Заслуженого журналіста України відзначили за серію репортажів із зони АТО, куди він із червня минулого року він їздив як волонтер.

У першу поїздку до ще окупованого на той час Слов'янська Анатолій Костянтинович поїхав за матеріалом. Вдруге — також за репортажем до уже звільнених Слов'янська та Краматорська.

— А далі вже вийшло само собою, бо подивившись на наших хлопців, які там служать, зрозумів, що не їздити туди не можна. Держава забезпечує їх, але на цьому довго не протягнеш. Волонтерів там дуже цінують. Якось один боєць сказав: "скоріше б закінчилася війна, ми поставили б пам'ятник невідомому волонтерові".

Продукти і гроші приносили пенсіонери

Коли виїздили на Схід перші рази, у редакції районки був приймальний пункт допомоги для бійців.

— Ми в газеті дали оголошення і активність людей тоді просто вражала. Редакція і мій кабінет були завалені. Ми тоді назбирали десь 20 тон продукції.

Допомогти бійцям продуктами і грошима намагався мало не кожен житель району — від пенсіонерки із села до підприємців.

— Як зараз пам'ятаю прийшла бабка із Оляниці Таранюк Килина Трифонівна. Розказує, що прийшла у сільську раду, принесла 50 гривень на бронежилети. А із неї почали сміятися, що це багато. Мовляв, люди по 5-10 гривень здають. То вона вернулася додому, взяла ще грошей і принесла в редакцію 900 гривень. Потім перед Новим роком вирубала усі кури з півнями, наробила тушкованки і всю принесла для бійців.

Ще одній благодійниці із села Мала Стратіївка — 85 років. Ганна Гнатівна двічі приносила волонтерам усю свою пенсію.

— Хотів про неї написати, а вона не погоджувалась. Так я вкрався і сфотографував її. Статтю написав, а вона образилася.

Телефонують до редактора і люди, які самі прийти уже не можуть через стан здоров'я. Волонтери виїжджають до них самі.

— У Тростянці їздили до пенсіонера Олександра Моршинського. Він нам віддав кожуха, валянки, нову спідню білизну. Йому десь під 70, він свого часу працював в управлінні сільського господарства.

Писати про все побачене важко. Редактор каже, що те, що показують по телевізору — правда, але то — вижимки із правди.

— Я критикував і Президента, і міністрів. Адже важко забути очі бійця, коли він підходить до бусика просити щось. Йому соромно, але він змушений це робити, бо у нього нічого немає. Колись їхали з Авдіївки, уже все роздали. Десь між Авдіївкою і Рубіжним хлопці на блок посту просять: дайте хоч макарону або перловки. Тому нема як не їхати.

Про що не написав у репортажах

26 лютого цього року волонтер привіз Дніпропетровського моргу тіло свого кума. Про цю поїздку написав тоді у загальних рисах, стримано. Це вже зараз може розповідати, як стояв вночі під моргом, а тоді — не виходило.

— Це була чергова робоча поїздка, — згадує. — Їхали до Артемівська, Попасної. Мали уже виїжджати, але подзвонили, що кум загинув і треба тіло забрати. Знайшов його на окраїні Дніпропетровська у морзі. Тіла там видавали до п'ятої години, а я впросився, щоб видали серед ночі. І от стою я, дощ іде, сльози течуть. І я не знаю чого вони течуть: чи від утоми, чи від жалю. Настільки був промерз, що пішов купив чвертку коньяку і мені було все одно. Питаю: можна подивитися морг? Мені дозволили. Що сказати? Гори трупів: без голів, з головами. З ногами, без ніг. В стороні — пакети із фрагментами тіл. Діти. Бо ж цивільні теж помирали. Оцього всього я тоді не писав. Зараз можу говорити про це, але тоді було важко.

На день журналіста редактор 17-й раз поїде в зону АТО із вантажем у Мар'їнку та Широкине. Хоча, Анатолій Костянтинович каже, що не був першим у волонтерському русі журналістів.

— Василь Бабій редактор калинівської районки "Прапор перемоги" одним із перших поїхав на Схід. Цього року ледь не зустрічав Новий рік у Маріуполі, бо випав великий сніг. А редактор крижопільської газети "Сільські новини" Світлана Байда розгорнула в себе у редакції пункт прийому допомоги бійцям, куди люди зносять продукти і речі постійно.

Фото Тамари Тисячної