Про те, що до Вінниці переїздить декілька тисяч донецьких студентів, громада гуде давно. Хтось співчуває, хтось хвилюється якби «чого не вийшло», а дехто радіє, бо з'явився додатковий шанс вступити до вузу.

Оскільки до 10 листопада тривав додатковий набір на факультети ДонНУ (а їх у закладу аж десять), багато вінницьких абітурієнтів подали туди документи, наразі триває зведення документації та підбиття підсумків позачергової вступної кампанії.

Щоб розвіяти певні міфи, якими оточена подія переїзду університету, йду на інтерв'ю з проректором з виховної, соціальної та наукової роботи Миколою Васильовичем Удодом.

Привітний та інтелігентний викладач, який не менш органічно виглядав би і у Львові чи Франківську, щирою українською мовою розповідав мені про особливості переїзду та очікування на новому місці. Забігаючи наперед, скажу: саме заради таких інтерв'ю і варто ставати журналістом.

«Нікого не змушували їхати – з нами прийшли лише патріоти, інтелектуальний цвіт Донбасу»


- Адже не можна просто так взяти і перенести цілий університет?

- Університет – це не стіни, університет – це ідея, інтелект, духовне ядро. Ми лишили там усю матеріально-технічну базу. Найголовніше, що ми привезли з собою у Вінницю – прапор університету! А ще – флешку з усіма електронними базами та документацією. Все, що було в приміщеннях, там і залишилося: ні комп'ютерів, ні лабораторій, ні музичних інструментів, ні всього іншого майна ми не забирали. Наші вантажівки просто б не випустили з міста.

- Ви усвідомлюєте, яку справу зробили? Що вам вдалося врятувати інтелігенцію з усього регіону?

- Так, сюди перевелися ті, хто є справжнім патріотом, хто іде з нами до кінця. Це просто інтелектуальний скарб. Близько 8 000 студентів подали документи на перереєстрацію до Вінниці, а це – близько 70% усього студентського складу вузу. Приблизно стільки ж відсотків викладачів нам теж вдалося зберегти.
У більшості своїй, в Донецьку залишилися номенклатурні співробітники, які відповідали за різного рівня управлінські ланки: звітність, дозволи, нарахування і т.п., та, звісно, частина викладачів, близько 30%. Мотиви в усіх різні, але ми нікого силоміць не змушуємо – до Вінниці приїхали лише добровольці.
(Вже опісля мій співрозмовник коментує репліку про «залишенців» так щиро, по-людськи: «Хто залишився з безвиході – то їхня справа, а хто «ідейний» - тому ще колись дамо в морду».)

«Вінничани дуже чуйні, Вінниця – тепла, але ціни на житло немов для олігархів»

- Навчальний процес у ДонНУ стартував 3 листопада, причому, заявлено, що навчання проходить дистанційно. Чи не байдикують студенти, які вже поселилися у Вінниці?
- Ті, хто переїхав, уже відвідують заняття. Університет «Україна» цьому посприяв, виділивши аудиторії в корпусі по вул. Фрунзе 4. Також, деякі заклади, такі як Вінницький транспортний коледж, ВПУ №1, ВПУ №15, та ін., допомогли розселити студентів у свої гуртожитки.

- Це безкоштовно?

- Що ви, ми так не можемо, наш університет заключає угоди про оренду житлової площі, студенти оплачують, а ми перераховуємо ці кошти гуртожиткам.

- Чи мають помешкання працівники університету?

- Всі переїздять з родинами і винаймають житло, проте з цінами біда – маючи зарплатню близько 2700 грн, ми змушені мінімум 2500 віддавати за житло, адже для «донецьких» часто вмикаються спеціальні розцінки.
Проте, загалом місто нас усіх дуже вразило: комфортне, затишне, таке «тепле», а люди дуже щирі й чуйні. Студенти взагалі в захваті.

- Як відбувається навчальний процес в умовах дистанційного навчання?

- Викладачі висилають студентам матеріали електронною поштою, потім оцінюють виконані завдання та відправляють результати. Обов'язково будуть складатись сесії та закриватися модулі. Ті, хто відвідує заняття, особливих змін у логіці та організації навчального процесу не відчувають, все традиційно. Поступово їх кількість збільшується і нові студенти постійно прибувають.
-----------

«Питання про надання університету імені Василя Стуса постане саме собою»

Отже, все стає на свої місця: з розмови мені стає зрозуміло, за чим і для чого донеччани тут. Вони тут заради того, щоб їхні студенти та викладачі стали інтелектуальним надбанням саме України, а не жодних інших держав чи нелегальних утворень.
Вже під кінець бесіди пригадую «контрольне» запитання, яке остерігалася ставити, щоб не здатися занадто запеклою націоналісткою (тут варто сказати, що мій одяг та прикраси з тризубом і без того вказували на це, так що ховатися вже не було куди).
Отже, Василь Стус.

- Пригадуючи перипетії 2008-2009 років навколо надання ДонНУ імені Василя Стуса, не можу не запитати, чи не плануєте тепер повернутися до цього питання?

- Це взагалі дуже дивна історія. Чомусь питання про перейменування вузу тоді підняли влітку, в період канікул, і воно вирішувалось у кабміні без нашої участі, ми навіть про це не знали.

Те, що імені Василя Стуса нам так і не дали, це або особиста поразка ініціаторів усього цього процесу, або так було треба, щоб зняти питання з порядку денного.

Річ у тім, що Стус – людина, яку було номіновано на Нобелівську премію! Уявляєте? В нас він – в'язень, дисидент, аж раптом голландський лауреат рекомендує його на Нобелівську премію! Це нечувано!

- Це ж круто!

- Так, але є одне «але»: цю премію може отримати лише жива людина. Фактично, цією номінацією Стусу підписали смертний вирок, бо він ні в якому разі не мав її отримати, тож його просто вбили.

- ...

- Не кожен університет гідний носити ім'я такого діяча як Стус, але якщо вже ми пройшли це коло (у нас колись навіть ставили виставу «Стусове коло» - глядачі плакали), і потрапили до міста, звідки походить поет, то думаю, що до цього питання обов'язково повернемося. Навіть не те що повернемося – воно постане саме собою.
-------
Так поволі відкрилась мені в цій розмові трагедія інтелігенції Донбасу: бути тим, кого з тебе хочуть зліпити, служити тим, хто тебе неодмінно використає, ховати очі від своїх героїв, бо там вони – антигерої... Кидати рідний дім, щоб вижити, проміняти малу батьківщину на велику, обирати між друзями та рідним прапором...

Наостанок, Микола Васильович додав, що прагне створити для студентів повноцінні умови, тому намагається налагодити контакти з іншими вишами, шукає можливості приймати участь в студентських конкурсах, фестивалях, КВК. «Шукати друзів» - доля всіх новачків, це можна порівняти зі школярем, який перейшов до нової школи. Головне, щоб однокласники ставились не з підозрою та страхом, а допомогли обрати найкраще місце, поділилися підручником з української мови, взяли в свою команду на футболі.

От і весь рецепт.