У підвалі ладижинської багатоповерхівки гуртожітковського типу, що по вулиці Наконечного, з осені живе лелека, повідомляє кореспондент Vlasno.info. До холодів птаха щодня прогулювалася у дворі, у перші весняні дні королева підвалу знову вийшла на вулицю. Доглядає за лелекою Марія Сташок. Жінка живе у Ладижині, на теплу пору року переїздить у Вишківці Немирівського району. Саме там і знайшлося пташеня.

На початку червня минулого року онук Марії Сташок приніс додому ледве живе пташеня, яке підібрав у траві. Лелеки – хороші батьки для здорових лелеченят і безжальні до слабких чи надто прожерливих. За родиною знайденого лелеченяти Марія Павлівна спостерігала давно, бо їх гніздо неподалік її будинку. Бачила як лелеки по черзі сиділи на яйцях – по півдня, як у грозу батько-лелека ставав на рівні ноги, розпрямляв крила і так прикривав свою родину від холодного дощу та пронизливого вітру, поки вони не вщухали. Та коли вилупилися пташенята, в гнізді залишили лише одне із них. Двох інших викинули напризволяще, одному пощастило вижити. Люди забрали його до себе, назвали Жоржиком і взялися виходжувати.

– Йому було тижні два-три, розміром – як курча, – показує у своєму мобільному телефоні фотографію маленького пташеняти Марія Павлівна, –першого дня нічого не їло, бо, видно, забилося, коли впало з гнізда, а на другий день вже не могли нагодувати. Давали дощові черв'яки, хрущі, сусіди приносили курятину, яйця, картоплю. Спочатку давали їсти через дві години, потім три. Зараз годуємо тричі на день. Найбільше любить рибу, але біля кота й собаки їсть також суп і борщ.

Як доглядати за лелекою, дізнавалась донька Марії Павлівни з інтернету. Коли пташеня підросло, за статевими ознаками, встановили, що їх Жоржик, швидше за все – дівчинка. І хоч остаточно визначити стать птаха можливо лише за його поведінкою у гнізді, лелеча почали називати Жоржиною.

Жоржина швидко росла і міцніла. Але, як малу дитину, її спочатку потрібно було вчити їсти, а потім ходити, бо пересувалася, не випрямляючи в колінах ніг. Марія Павлівна вирівнювала пташеняті кінцівки, робила з ним перші кроки, поки воно не почало впевнено ходити саме і раділа, що її підопічна пішла раніше, ніж лелече, яке залишилося у батьківському гнізді. А йшло лелеченя туди, куди йшла його «мама», тому жінку зі стрункою птахою не раз бачили на дорозі до лісу чи у сільському магазині.


– Донька вичитала , що з сорока днів їх потрібно вчити літати, то і це вчили, – з посмішкою пригадує Марія Павлівна, – ставили спочатку на височенький пеньок, висаджували на дерево, потім підкидали вгору. Думали, навчиться наша Жоржинка літати й полетить зі своїми у вирій. У кінці серпня – вона тоді вже добре літала - віднесла її до Бугу, де лелеки перед відльотом збираються разом, але я йду назад, а моя пташка за мною біжить. Як вона там нікого не знає, то як з ними залишиться? Довелося забрати з собою.

З собою – це в Ладижин. Сподівалась Марія Павлівна віддати свою пернату вихованку у Басаличівське лісництво. Поїхала туди, подивилася умови і передумала – там холодно. Обіцяли передзвонити з вінницького зоопарку – не передзвонили. Оселилася Жоржина у під'їзді багатоповерхівки, та це не сподобалося декому із сусідів. Довелося перебиратися у підвал. Там їй тепло і просторо, але самотньо. Вона з нетерпінням щодня чекає на Марію Павлівну, яка приходить її годувати та вигулювати. Біжить радо назустріч, кричить, а коли голодна –стукає дзьобом.


Як на те, саме на зимовий період у багатоповерхівці міняли електропроводку, у підвалі на місяць відключили світло. Хтось із знайомих сказав Марії Павлівні, що, перебуваючи довго у темряві, птаха може осліпнути. Аби не ризикувати, жінка щодня забирала лелеку на кілька годин до себе у кімнату. Тут у лелеки комфортніше життя, можна навіть телевізор подивитися: птаха підходить до нього та притуляє голову, наче, щоб краще чути.

А на вулиці не відмовляє бажаючим у фотосесії з нею, дає себе погладити. Коли люди докучають, іде до Марії Павлівни, яка тут же підхоплює пташку на руки, а та довірливо кладе свою голівку їй на плече, ховається від чужих рук та уваги.

Ще восени Марія Павлівна була готова віддати свою Жоржину у хороші руки, та тепер має трохи інші плани.


– Скоро знову переберуся у село – із Жоржинкою і Сонею (Соня – сибірська кішечка, яка ходить в туалет на унітаз, а в селі ловить білок, яких там багато водиться). Буду носити Жоржинку на Буг. Тепер вже мало надії, що вона повернеться до своїх. То вже так і залишиться, будемо жити разом. Рибу там ловити можна – бо вона зараз її найбільше їсть, то прогодуватися буде чим. А от літати, схоже, доведеться вчити її знову. За зиму розучилася.

Фото Оксани Гайсин