За п'ять кілометрів від районного центру Хмільника, неподалік відомого Чорного шляху, розкинулося мальовниче село, що колись слугувало козакам, як митний пункт ‒ Великий Митник, повідомляє кореспондент Vlasno.info.

За переказами, спочатку поселення мало назву Пилипи і заснували його приблизно у ХVІ столітті розкольники (старовіри). Але, оскільки, поселення перебувало неподалік Чорного шляху, під час декількох татарських набігів, старовіри вирішили звідти утекти.


Наступними поселенцями стали козаки, які мали право тут збирати мито з усіх, хто переїжджав через греблю на місцевій річці Хвоса.

– Звідси, очевидно, пішла і назва ‒ Митник, бо саме тут стояв козацький митний пункт. Поселення потроху розросталося, і його почали називати Великим Митником. А новоутворений виселок неподалік ‒ Малим Митником. Так ці назви і території залишилися й до сьогодні, ‒ розповідає місцевий мешканець Віктор Клєшко.

Серед місцевих мешканців ходить легенда і про Гриникову криничку, воду з якої тут вважають цілющою. Розповідають, що неподалік, татари гнали бранців, серед яких ішли молода дівчина Малка та троє її братів. От коли, загарбники позасинали, бранцям вдалося утекти. Йшли вони довго і дуже хотіли води. Через деякий час Малка помітила, що її брати вже не рухаються, а найменший благає пити. І від того їй так стало гірко, що на тому місці утворилося джерельце, біля якого виріс розкішний кущ калини. Найменший, ще живий братик, випив тієї водички і зцілився. Поховав на пагорбі братів, і на цій землі залишився жити. А те джерельце існує й досі, місцеві його так і називають ‒ Гриникова криничка. А ще, кажуть, що вода звідти лікує від недуг.


Тоді обидва Митники належали до Хмільницького староства, але, згодом, всі ці землі імператриця Катерина ІІ подарувала графу Кушельову-Безбородьку. Він неподалік збудував фільварок-економію, яку називали Кушелівкою, нині таку назву має сусіднє село. Згодом, ці землі передавалися і передаровувалися до півсотні разів.

Оскільки певний час Митник підпорядковувався і Речі Посполитій, то до 1770 року у селі була уніатська єпархія. В центрі була збудована дерев'яна церква з кладовищем неподалік. Згодом її спалили, а те місце засадили деревами. Через деякий час побудували дерев'яну, що мала чотирьохярусний іконостас. За переказами старожилів, там 60 років служив Стефан Бутович, майже 40 років ‒ благочинно.

Наступний священик збудував у селі церковно-приходську школу. Звичайну семирічну школу, яка стоїть і до сьогодні, будували з цегли від храму, який розвалили прихильники комунізму.

‒ Кажуть, що то був справжній вандалізм: тут розбирали храм, а там вже з цієї цегли будували школу. По селі ходять розмови, що всі ті люди, що розбирали церкву швидко пішли з життя, ‒ зауважує пан Віктор.

Чимало спогадів, зокрема, пам'ятників та скульптур, залишив у селі Великий Митник радянський період. І сьогодні, при в'їзді гостей зустрічає колгоспниця, донедавна було погруддя селекціонеру Івану Мічуріну.

Нині в Митнику росте чимало унікальних плодових дерев. Місцеві пригадують, що тут колгосп був серед передовиків.

Фото з сторінки sites.google.com