Згідно із переказами, на правий берег Південного Бугу у нинішньому селі Борсків Тиврівського района Вінницької області прийшли п'ятнадцять сімей старовірів, які до того часу жили в Гуслицькім повіті за 90 кілометрів від Москви. Отримавши дозвіл тут оселитися, біженці заклали перші дерев'яні хати приблизно за кілометр від річки, під самим лісом. Хоч письмових джерел і немає, борсківці вважають роком заснування села 1676 рік.

Їм дісталися бідні землі, переважно прибережні піщані ґрунти, та й тих замало, тож землеробство не набуло поширення. До того ж вважалося, що працювати на землі - справа жіноча, тому на присадибних ділянках господарювали жінки, а чоловіки заробляли на життя ремеслами. Слава про майстерність борсківських теслів розходилась за межі Поділля. Щойно сходив сніг, як вони роз'їжджалися по будівництвах, щоб із заробленими грошима повернутися додому пізньої осені. Ще одна стаття прибутку борсківців - копчений чорнослив, яким успішно торгували і на українських базарах, і навіть в Росії.

Національна однорідність громади дозволяла краще зберегти традиції, тому село поступово стало авторитетним центром старовірів в регіоні. Були тут і власні переписувачі книг, і власні іконописці.

За документальними даними, у 1817 році тут налічувалося 442 людини, В 1905 році - 2020 людини. До середини 1920-х років кількість населення перевищила 2,7 тисячі осіб.

Крутий поворот у розвитку громади настав з більшовицькою колективізацією. Вона під корінь знищила економічний уклад, на якому базувалося життя села. Падали ремісничі артілі, а колгосп, організований на невеликій кількості бідних земель, не міг не те що прогодувати, а навіть забезпечити роботою всіх членів. У пошуках кращої долі люди масово знімалися з обжитих місць і йшли у світи. Багато переїхало до Вінниці, де в даний час нерідко зустрічаються характерні борсківські прізвища: Маслов, Жупанов, Нефьодов, Москвичов. За десять років колективізації село зменшилося майже втричі.

–Мене у цьому селі вразило те, що це єдине село, де я побачив покинуту церкву. Ще здивувало мене, що багато мешканців села говорять російською мовою, а для сіл Поділля це величезна рідкість, - каже велотурист Михайло Левченко.

Зараз тут живе не більше 150 чоловік. Корінних жителів мало, стара церква занедбана. Тільки характерний російський акцент місцевих жителів видає незвичність цього важкодоступного села.

Використовувалися матеріали газети «Україна молода»

Фото: photohunt.org.ua