Довічник з Вінницької тюрми пішов у ченці

Такої парафії, як у Вінниці, кажуть, нема у жодній іншій тюрмі світу. Хоча, безперечно, насельникам усіх тюрем є в чому каятись перед Богом. Але так склалось, що саме вінницькі довічники узялись відмолювати не лише власні гріхи, а й усього світу. Учорашні убивці й гвалтівники – нині ревні віряни й подвижники духовної стезі... Напевно, кожен з них має що повідати людям з пережитого й усвідомленого. Стримують не лише сумніви - чи почують, чи зрозуміють? – а й втрачена потреба у буденному людському спілкуванні.

– Для мене вийти до вас все одно, як на базар в Олександрії, аби там говорити про Бога. Для мене це дуже складно... Я потім буду кілька днів приходити до тями й відновлювати внутрішню рівновагу, – признався брат Мойсей, у миру Андрій Чистяков. Він не лише першим з вінницьких довічників прийняв чернецтво, а й привів за собою ще майже два десятки таких же многогрішних душ.

Ми розмовляємо у невеликій, схожій на навчальну аудиторію (хіба що закут відгороджено металевими гратами), залитій сонцем кімнаті. За гратами – інтелігентного вигляду худорлявий чоловік в окулярах у металевій оправі й чорному підряснику під тюремною робою – щойно зі служби у крихітній тюремній церкві. Руки у кайданках – на столі,тендітні й тонкі, аж не віриться, що когось убили.

– От ви запитуєте, як я дійшов до такого життя? Я міг би відповісти, що на це була воля Божа. Але це було б безвідповідально з мого боку, – каже мій візаві. – Я належу до Церкви, яка обстоює позицію, що людина має свободу вибору. А воля Господня здійснюється лише в обставинах, коли людина позбавлена вибору. Стосовно мене Господня воля здійснилась у карцері. Я потрапив туди за убивство свого компаньйона по бізнесу. Раніше я ніколи не був судимий і навіть не міг уявити, що здатен на те, що скоїв... Мені було двадцять п'ять років, я зовсім не розумівся на людях, не умів вибирати друзів, не знав життя. Натомість дуже хотів вирватись з бідності, навчитись заробляти гроші, а не рахувати копійок, як це вічно робили батьки.

Андрій з інтелігентної лікарської родини, виховувався в дусі часу – на патріотичній радянській літературі й ідеалах соціалізму. Після школи хлопчик, який захоплювався філософією, вступив на історичний факультет Одеського державного університету. Мріяв про кар'єру науковця. А ж тут настали 90-ті роки, а з ними гіперінфляція, криза, дикий капіталізм і злидні, адже лікарі тоді ще не призвичаїлись брати хабарі. Родину обсіли злидні.. Андрію було дуже принизливо ходити у дешевих заношених джинсах і з заздрістю спостерігати, як багато ровесників пішли у бізнес і розбагатіли. Відставати від успішних підприємливих ровесників йому не хотілось, а тому закинув навчання і взявся «грачувати» на батькових «жигулях». Тоді, на початку 90-х років, гроші зароблялись швидко й легко. За півроку купив собі за дві з половиною тисячі доларів дизельний «мерседес» і відразу виріс в очах свого оточення. Це дуже лестило, але водночас розумів, що «грачуванням» капіталу не наскладаєш. Він організував інший бізнес – лихварство. У знайомих брав долари під 5 відсотків на місяць і віддавав у ріст уже під 10 відсотків. Його головним бізнес-партнером став чоловік, який заробляв на життя тим, що пригонив з Німеччини зужиті «тачки» на продаж. Був приблизно на років десять старшим і здався хлопцеві не лише діловою, а й щирою людиною. Бізнес набирав обертів, гроші пливли рікою, аж раптом м усе обвалилось.

В автокатастрофі загинув один з найбільших Андрієвих позичальників. Почувши таку звістку, бізнес- партнер зажадав, аби йому негайно повернули 20 тисяч доларів. А для того, аби Андрій справніше шукав гроші, компаньйон «увімкнув лічильник» й взявся залякувати рідних. Прислав кількох «мордоворотів» до мами на роботу, на очах колег її побили, розірвали сукню. За тиждень посеред вулиці підстерегли батька, затягли у машину й вивезли у лісосмугу за місто, мордували... А невдовзі – облили бензином двері їхньої квартири й підпалили. 

Хлопець почувався загнаним у глухий кут і не бачив іншого виходу, крім як убити партнера. За тих часів та ще при відповідних знайомствах було легко замовити когось за тисячу-другу доларів. Отож він будував плани помсти ... Аж тут зателефонувала вдова загиблого бізнесмена й повідомила, що на складі під Києвом знайшлася велика партія цукру, яка належить покійному чоловікові, і якою вона запропонувала погасити борг .Разом з партнером Андрій поїхав по товар, а оскільки обидва не довіряли один одному, то взяли з собою для підстраховки супутників, партнер – свою молоду подругу, Андрій – малолітнього «качка», з яким разом займався у секції боротьби. Дорогою машина обламалась, Андрій дістав з багажника ящик з інструментами і взявся ремонтувати машину. Ох, якби не цей ящик, то, можливо, життя пішло б на інше коло...

Партнер стояв поруч, спостерігав за Андрієвими не дуже зграбними маніпуляціями й убивчо коментував під глузливий смішок молодої подруги. Під насмішкуватим поглядом красивої дівчини це було удвоє принизливіше. І тут Андріїв погляд упав на мисливський ніж у ящику з інструментами. В голові, наче вимикач клацнув, і хлопець схопився за ніж...

– А далі, як у кіно при сповільненій зйомці, – я з жахом спостерігав за плямою крові, яка все виразніше проступала крізь сорочку на грудях партнера, – згадує нині чоловік. – Боковим зором помітив, як зблідла й перелякано заверещала дівчина й кинулась навтіки. А навздогін – мій малолітній приятель. Я кинувся по аптечку в багажник. Неслухняними руками взявся вигрібати звідти ліки,шукаючи йод, вату і бинт, аби перев'язати рану. Знайшов, повернувся до партнера розпластаного на землі й побачив, як у нього на губах з'являється рожева піна.

Два роки Андрій був у бігах. Від мами, яка знайшла його через знайомих, дізнався, що міліція майже відразу арештувала його малолітнього приятеля, а той повісив на нього ще й убивство дівчини.

– Зараз думаю: навіщо ховався і погіршив свою ситуацію? До речі, я не надто й ховався, навіть нікуди не виїздив з Одеси, – веде далі довічник –. Аж тут сталася одна пригода. Я сидів на пляжі в Аркадії. Море трохи штормило, і хвиля накривала пірс недалеко від мене, яким гуляло двоє дівчаток- підлітків із пляшками пива у руках. На якусь мить я відвернувся й не помітив, як хвиля затягнула дівчат у море. Вони стали тонути й кликати на допомогу . Кілька чоловіків кинулись на порятунок, але нічим зарадити не змогли й ледве самі виборсались на берег. А дівчата уже зникли під водою. Я ж з десяти років займався плаванням, брав призові місця на обласних змаганнях. І я кинувся їм на допомогу, Пірнув у хвилю і підплив до них зі спини, підхопив обох попід пахви. Вони вже були майже без свідомості. І отак з обома дівчатками на руках я майже сорок метрів плив брасом до берега. Брасом. Уже на мілині мені назустріч кинулись люди, підхопили дівчаток, винесли на берег,стали робити їм штучне дихання. А я швидко подався геть. Сам ледь ноги тягнув від утоми, а душа співала й літала. Думалось: ось я виправдався перед вищими силами. Дві душі врятував взамін тих, які погубив. Провів, так би мовити, взаємозалік. Отож, тепер, гадалось, доля повинна зласкавитись до мене...Незабаром мене пов'язали. Прямо посеред вулиці. З роками я зрозумів, що арешт і став моїм викупом, бо інакше я б розминувся з Богом.

Коли ж потрапив до СІЗо, у темну, смердючу камеру, де сиділо сорок чоловік, і де панував так званий «безпрєдєл», пожалкував , що не наклав на себе руки. .. Мама, яка на той час з переконаної атеїстки стала ревно віруючою людиною передала синові як оберіг 90-й псалом Давида, аби читав його постійно. «Хто живе під покровом Всевишнього, хто в тіні Всемогутнього мешкає»...

Суд тривав понад рік. Андріїв подільник як неповнолітній отримав вісім років ув'язнення. Чистякові ж присудили вищу міру покарання. Щоправда, на той час уже діяв мораторій на смертну кару, але вона не була відмінена. Отож два роки він провів у карцері в очікуванні найгіршого. Дослухаючись до кожного звуку в коридор.... З речей був лише пластиковий пакет з білизною і Біблія.

– Я намагався не думати про те що сталось, відгородитись від тривоги, сум'яття, розкаяння, бо ці почуття знесилювали, – зітхає чоловік, – Розумів: якщо є злочин, то має бути й кара. Але прийняти смерть я не був готовий. Боявся... Блаженний Августин писав, що Бог приваблює до себе любов'ю. Але якщо людина огрубіла серцем й зробилась глухою до голосу власної совісті, її нічим не напоумити крім як потрясінням. Саме так сталось зі мною...

Коли після двох років ізоляції довідника Чистякова перевели у камеру й дозволили спілкуватись з рідними, мама познайомила його з панотцями своєї Церкви. Йому стали присилати духовну літературу й, писати листи з настановами й тихими, мудрими словами підтримки. А згодом донього у тюрму приїхав священик з Київського Свято-Іоанівського монастиря

– На той час я прочитав Біблію, знав кілька молитов, але живої, істинної віри ще не мав, – згадує Андрій. – Приїзд ієромонаха Олексія потряс мене до глибини душі. Адже хто я такий – злочинець і страшний грішник , а заради мене приїхав у тюрму Божий чоловік, відклавши усі свої справи... Мене вразив його скромний вигляд: старенькі парусинові туфлі, велика полотняна торба, що у ній привіз півтора десятки ікон, аби роздати ув'язненим і персоналу. Уперше я розмовляв зі священиком, адже досі жодного разу не був у церкві. Він побажав мені покаяння перед Богом, мужності перед людьми й терпіння перед собою... А ще він сказав, що у Бога не було іншого шляху зупинити мене , крім як таким чином. ..

Мій співрозмовник глибоко зітхнув, похилив голову й замовк, заглибившись у свої думи. Я зрозуміла, що він стомився від спогадів й настав час завершувати розмову. А тому наостанок запитала, як змінилося його життя з прийняттям чернецтва.

– З погляду філософії мій прихід у релігію – це своєрідна втеча з тюрми, – смиренно усміхнувся він. – Мені легше, аніж іншим, бо мене оминають людські пристрасті. А чи ощасливило мене чернецтво? Але ж мені ніхто не обіцяв щастя. Чернецтво – це хрестоносіння. Але цей хрест на благо, і нести його легко, тому сльози мої радісні. Раніше я дуже ображався, коли мені нагадували, що я убивця. У відповідь намагався нагрубити, нині розумію, що це мій хрест. Я вдячний за всі випробування і тим, хто мені докоряє. Я розумію, що Господь таким чином навідує мене. Мені це потрібно для смирення, покаяння, щоб не заривався. Так, я – убивця, довічник. А з іншого боку – я чернець, якого прикликав на службу Господь. Він завжди дає більше, аніж забирає... От раніше я звертався до Бога: дай мені те, дай інше. А зараз звертають просто: хай буде воля Твоя. Ми не знаємо, що для нас корисно. У Писанні сказано: мої думки – не ваші думки. Мої шляхи – не ваші шляхи. Тому ми не знаємо свого шляху.

– Невже ви не просите у Бога, аби полегшив ваш хрест, позбавив роби довічника?

– Ні. Лише одного – хай буде воля Твоя...