33-річний бомж Саша Сич живе просто неба у сквері поряд з лікарнею Ющенка. З першого погляду його вуличне помешкання можна не помітити. Воно більше схоже на купу сміття поряд з собачою будою. Чоловік не може пересуватися навіть на милицях. Тож весь час лежить або сидить. Поряд з бідолахою купа речей. Це небайдужі вінничани принесли теплий одяг. З іншого боку — поліетилен.

— Вночі вкриваюсь, — каже чоловік. — Так тепліше. Однак зігрітися все одно не можу. (Руки в Сашка постійно тримтять) — Вранці мені одна жіночка приносила бутерброди і чай, то зігрівся.

Замість ліжка в чоловіка кілька листків пенопласту.

— Це мені хлопці зі стройки принесли, — каже, вказуючи на будівництво поряд. — Якщо зламається, принесуть ще.

Час від часу до Сашка хтось приходить. Підгодовують. Приносять одяг.

— Я його знаю років з 7, — каже немолодий чоловік Євгеній, який відвідує Сашка. — Сам колись був у подібній ситуації. Знаю, що це таке. Біда в тому, що він зовсім не може ходити. Зараз морози вночі. Якщо його не забрати з вулиці, замерзне зовсім. Для собак і котів притулок є, а тут людина замерзає.


Як розповідає сам Сашко, на вулиці він опинився років з 8 тому. Коли батьки померли, старша сестра продала батьківську квартиру і придбала дім в Дашківцях Літинського району. В помешканні прописала і Сашка.

— Вона мене вигнала. Сказала, що я там жити не буду, — каже чоловік.

Ще одна жінка Інна, яка також допомагає безхатченку, каже, що знає цю сім'ю давно.

— Вони жили на вулиці Стахурського у Вінниці. В Саші є старша сестра і два старших брати. Один з цих братів і проживає зараз із дружиною в Дашківцях. Сім'я неблагополучна. Тож їхати Олександру дійсно немає куди. Там ним опікуватися ніхто не буде.

Інвалідність Сашко отримав ще змолоду. Каже, що випав з четвертого поверху, коли перебував у нетверезому стані. З тих пір проблеми з хребтом і з ногами.


Сашко розповідає, що іще навесні міг пересуватися за допомогою милиць. А потім зламав ногу. В лікарні наклали гіпс. Нога сильно набрякала. А потім взагалі не зміг ходити.

— Останній мій вихід до магазину був у червні цього року на милицях. З того часу зовсім не ходжу. Ніг абсолютно не відчуваю.

Долею Сашка переймаються також кілька небайдужих жінок, які проживають у мікрорайоні поряд з лікарнею Ющенка. Вони наразі оббивають пороги різних установ, аби Сашка приютив якийсь реабілітаційний центр чи інтернат.

Посприяти у вирішенні долі фактично безпритульного чоловіка вирішили і журналісти Vlasno.info.

У Вінницькому обласному центрі соціальних служб для дітей, сім'ї і молоді нам повідомили, що закладів, які займаються такою категорією громадян, як Олександр, у відомстві немає.

У департаменті соціальної політики Вінницької облдержадміністрації наш дзвінок не став несподіванкою. Одна з жінок, яка опікується долею вінничанина, вже відвідала установу. Одразу після озвучення проблеми нам повідомили, що цьому чоловікові є де жити і назвали місце прописки: все ті ж самі Дашківці. Також спеціаліст департаменту, яка не захотіла представитись, зазначила, що поки що у області немає комунального закладу для таких людей.

— Центр обліку та нічного перебування бездомних громадян будують у Вороновиці, — розповіла вона. — Ремонт ще не завершено. Поки що там працює реєстраційний центр для обліку бездомних громадян. – Центр може виявляти таких людей, сприяти у відновленні їх документів, прописувати для подальшого вирішення питання отримання ними інвалідності, поселення у будинок-інтернат. Нічного перебування в закладі поки що немає. Для вирішення таких питань доводиться співпрацювати з релігійними та громадськими організаціями.

Знають про долю Сашка і у Вінницькому міському центрі соціальних служб для сім'ї, дітей і молоді.

– Я працюю з Олександром протягом чотирьох років, — каже працівник центру, який попросив не вказувати його імені. — Чотири роки тому ми поклали його в лікарню, пролікували, допомогли оформити інвалідність і влаштували у реабілітаційний центр. Як тільки він отримав офіційну пенсію, запив і пішов з центру. На зиму знову прийшов. Поклявся, що більше так не буде. Наступну весну знову пішов на вулицю. Коли наступної весни знову хотів піти, його поставили перед вибором: «Якщо йдеш, то більше не повертаєшся». Реабілітаційний центр створили американці і для них це питання було принциповим. Більше вони не хочуть його брати.

Працівник запевнив, що обдзвонив чотири реабілітаційних центри. В деяких немає місць. В одному з них готові взяти Олександра, але в там є місця лише на другому поверсі.

— Можливо, піде назустріч Київська асоціація реабілітаційних центрів України, — розповів чоловік. — Для таких, як Олександр, людей є центр у Хмельницькому і у Житомирі. В лікарню можна покласти лише на п'ять днів, а потім потрібно буде його кудись забрати. В лікарнях і без того вже живе кілька таких осіб.

За словами працівника міського центру соціальних служб, питання створення притулку для таких людей у Вінниці намагаються вирішити уже понад більше сім років. Однак в нашому проєвропейському місті і досі немає такого закладу. А допомогу таким людям надають волонтери за свої кошти.

Фото Тетяни Куц