Початок. Гості збираються, учасники без поспіху готуються до заходу.

Ще ніхто ще не відчуває, скільки болю та розпачі, скільки образ та претензій, скільки проблемних моментів буде проговорено на офіційному зібранні за участі представників влади, представника УВКБ ООН, благодійних організацій, самих переселенців – людей, яким присвячено Круглий стіл.

Захід відкриває короткометражний художній фільм про переселення на материкову частину сім'ї кримських татар – унікальних носіїв культури того краю. Культура, до речі, виноситься як один з формотворчих засобів народності... Випадок яскравий, і – відносно – щасливий. Фільм закінчується фразою: «Ми маємо робити свою справу і терпляче чекати».

Дійсно, випадок щасливий: сім'я вливається в нове життя. Але на очах у багатьох – сльози.
Олдрих Андрисек – регіональний представник УВКБ ООН сподівається, що Круглий стіл ( який насправді прямокутний) підійме існуючи проблеми і дасть змогу їх вирішити. Він ще, напевне, не знає, наскільки виявиться правим.

Виступає Наталя Осипенко – зам директора департаменту соціальної політики. По втомлених очах і нерівних інтонаціях роблю висновок: людина працює багато. По змісту повідомлення (вельми об'ємного) розумію: все йде якщо не відмінно, то добре.

Пан Олдрих наголошує на меті зібрання – і в розмову вступають вимушені переселенці. Вони говорять спочатку спокійно, а потім дедалі емоційніше. Все йде навіть не задовільно, а погано. Переселенці власним досвідом це доводять.


Говорить кримський татарин Еміль Мамутов: вони об'їхали 50 вільних для переселенців приміщень, внесених у списки облдержадміністрації. З них – жодного, придатного для житла.

Говорить мати двох дітей. В їх сім'ї працює тільки чоловік – і працює нелегально, бо офіційне працевлаштування не забезпечило б їх сім'ю. Між тим, для подальшого отримання соцвиплат чоловіку потрібна довідка з місця роботи.

Говорить батько вінницького студента. Вони приїхали із Луганська і хочуть залишитись у Вінниці: «Вінниця – класне місто, дуже схоже на Луганськ. Ми не хочемо з нього їхати». Але невідомо, чи стане сил цій сім'ї облаштуватись...

Говорить чоловік із Донецька. Він хоче працювати і заробляти так, щоб соцвиплат його сім'я не потребувала. Розповідає, як важко винайняти житло у людей, які вважають, що з Донецька приїхали «багаті бандити», коли ти насправді зовсім не багатий , і зовсім не бандит. «У наших серцях поселилася безвихідь», - додає він.

Говорять, говорять, говорять ті, хто, за влучним висловом Олдриха Андрисека потрапили у «майже безвихідне становище».

Їм намагаються почергово відповідати експерти – Олдрих Андрисек, Наталья Остапенко, представники паспортного столу... Із головою Новогребельської сільської ради у представників татарської общини взагалі спалахує конфлікт. Спроби заспокоїти обох – марні. Обидва думають, що мають рацію, обидва її таки мають. Але кожен визнає тільки себе. Вони кричать і нікого, крім себе, не чують. Мабуть, їм вже не сила інакше.

Олдрих Андрисек каже, що нам треба розробити програму, яка б підтримувала толерантність. «Це зараз важливо так, як їжа. Інакше ідея «Україна Єдина» не спрацює». Можливо, це так, та програми поки немає, а з приводу України Єдиної у присутніх виникають сумніви...
І час, відведений для круглого столу, вже вичерпано.

На завершення засідання модератор неодноразово і впевнено, як мантру, повторює одну й ту саму фразу: «Ми маємо розуміти, хочемо ми цього чи ні, що ми тепер – одна громада»

Кінець. Захід мав би закривати ще один короткометражний фільм про – відносно – щасливі історії переселення донеччан, луганчан, кримських татар – у Вінницю. Фільм мав би закінчитися фразою: «Ми маємо робити свою справу і терпляче чекати». Але ті люди й досі не роблять свою звичну справу, і більше не можуть терпляче чекати.

Від того вже сльози – але на моїх очах.