Уже третій день чи не найголовнішим "ньюзмейкером" світу є автономний регіон Каталонія, де у неділю, першого жовтня, відбувся референдум за відділення від Іспанії, повідомляє кореспондент Vlasno.info.

Не зважаючи на те, що плебісцит, а отже і його результат, не є законним (влада автономії організувала його в односторонньому порядку без узгодження з Мадридом), він може стати каталізатором здобуття Каталонією справжньої, а не "паперової" незалежності у близькому майбутньому. Це, в свою чергу, не може не відобразитися на кожній європейській країні, що має у своєму складі "складні" території з етнічно та мовно-культурно неоднорідним населенням (якщо можна Каталонії, то чому не можна Шотландії, Фландрії, Корсиці, Венеції і т.д.?). Україні, регіональною неоднорідністю якої вже третій рік спекулює агресивний кремлівський режим, варто звернути увагу на політичні процеси у Каталонії і врахувати їх під час реінтеграції тимчасово окупованих Росією земель. Зауважимо, що у даному тексті йтиметься про Донбас. Проблема Криму умовно "вирішується" наданням національної автономії кримським татарам.

Такі різні референдуми

Вітчизняні політологи, журналісти, історики та просто пересічні громадяни вже давно і залюбки порівнюють Іспано-каталонську кризу із різними подіями в Україні. Хтось каже, що плебісцит в автономії схожий на референдум про незалежність України, порівнюючи Іспанію із СРСР. Інші ж ледь не ставлять знак рівняння між Каталонією та фейковими "ЛДНР". Обидва порівняння є відверто сумнівними, хоча б тому, що по-перше, право виходу республік із складу СРСР було передбачене законодавством Союзу (в Іспанії питання відокремлення окремого регіону можна вирішити виключно загальнонаціональним референдумом), а по-друге, каталонський плебісцит, на відміну від донбаських "референдумів", проведених під дулами автоматів "ввічливих зелених чоловічків", був ініційований місцевим парламентом — Женералітетом за підтримки приблизно половини населення.

Національне питання і державність

Каталонія має свою націю і мову. На Донбасі ж ніколи не було окремого етносу чи бодай народності, але регіон завжди мав строкатий національний склад, ядро якого утворюють українці та росіяни. Однак, на сьогоднішній день в обох регіонах склалася схожа демографічна ситуація: у Каталонії 45% мешканців називають себе іспанцями, і 35% - каталонцями; а у тій самій Донецькій області (з урахуванням окупованої частини) 56% громадян вважають себе українцями і 38% - росіянами. Тобто, як бачимо, і там, і там етнічну більшість складають представники "основної" у державі національності.

Крім того, Каталонія має довгу історію державності, що тягнеться від Х століття. Королівство Іспанія, від якого так жадають від'єднатися чимало мешканців автономії, утворилася на 500 років пізніше. Донбас же, само-собою, ніколи не мав власної держави і органічно існував як "прикордоння" між українськими та російськими етнічними територіями з відчутним "перекосом" в бік України (а також заселявся німцями, англійцями, бельгійцями, сербами, євреями, не кажучи вже про греків приазов'я та різні тюркські народи, що жили в степах України спокон віку). Щоправда, до 2014 року була одна спроба виокремити цю територію від України під виглядом Донецько-Криворізької Радянської республіки. Тривав цей експеримент трохи більше року: від січня 1918 по лютий 1919. Цікаво, що навіть Ленін засуджував "донецьких сепаратистів" і закликав їх повернутися до складу УРСР, що врешті і сталося.

Про хунту і "хунту", пригноблення і "пригноблення"

На відміну від міфічного і більш ніж абстрактного "народу Донбасу", каталонці дійсно зазнавали національного пригноблення, і навіть зараз, вільно розвиваючи свою мову та культуру у демократичній державі, не можуть забути непрості стосунки з іспанцями у минулому. Завоювання Барселони у 1714 році, численні заборони каталонської мови, жорстока громадянська війна 1936-1939 років, утиски з боку режиму Франко — все це було у каталоно-іспанських взаєминах.

З огляду на це, просто смішно слухати пропагандистські кліше про "утиски російськомовного населення Донбасу", яких ніколи не було. Так само смішно вже четвертий рік слухати про "київську хунту". Втім, пам'ятаючи із власної історії про військову диктатуру генерала Франциско Франко, деякі іспанці та каталонці, піддавшись кремлівській пропаганді, у 2014-ому навіть вступали до лав "ополченців" Донбасу. Звісно, вони вважали, що відстоюють "ідеали Республіки", як це, можливо, робили їх діди у 36-ому, але на них чекало швидке розчарування.

Ось така "творчість" з'являлася у 2014 році

"Економічний" сепаратизм

Єдине, в чому Каталонія схожа з Донбасом, так це в тому, що і там, і там для прихильників "розлучення" з центром (а треба враховувати, що на тимчасово окупованих територіях такі люди все ж є) основним аргументом на користь сепаратизму є економічний фактор. Каталонія є найбільш економічно розвиненим регіоном Іспанії, що дає країні до 20% ВВП, тому чимало каталонців, навіть якщо і не виступають за незалежність свого регіону, прагнуть до більш справедливого перерозподілу податків між Мадридом та Барселоною.

Подібна ситуація склалася на Донбасі, де місцеві еліти роками "обробляли" населення розповідями про економічну міць регіону, що за рахунок металургії, видобутку вугілля та інших галузей важкої промисловості "годує всю Україну" (що можна піддати сумніву, з огляду на застарілість устаткування на підприємствах і дотаційність вугільних шахт).

Ризики і як їх нейтралізувати

З огляду на наведені приклади (і це ми ще очевидний фактор окупації не враховували!), робимо простий висновок: паралелі між Іспанією-Каталонією та Україною-Донбасом, якщо і можуть бути, то хіба що притягнутими за вуха. Але "каталонізація" Донбасу цілком можлива, і про це треба кричати вже сьогодні, якщо не вчора. Втім, про все по порядку.

По-перше, зрозуміло, що Російська Федерація зацікавлена в цьому регіоні лише як у факторі тиску на Україну і як в "розмінній монеті" в процесі легітимізації окупації Криму, який дійсно потрібен Кремлю. В такій ситуації перспектива повернення Донбасу під контроль Києва військово-дипломатичним шляхом виглядає дуже і дуже реальною (чого, нажаль, не можна сказати про Крим). І для того, щоб це повернення відбулося максимально м'яко і природньо, держава має боротися за відновлення територіальної цілісності не лише на фронті, на переговорах у Мінську та в ООН, але і в гуманітарному середовищі самого Донбасу. Наразі ж в цьому напрямку видно хіба що роботу волонтерів, громадських організацій внутрішніх переселенців та активістів з неокупованих районів Донбасу.

На державному рівні майже нічого не робиться. Так, створено "мінстець", який, окрім всього іншого, мав би популяризувати Україну в очах мешканців окупованих територій, "прориватися" до наших співгромадян у Донецьку та Луганську з українською медійною продукцією, дати їм можливість відчути себе не кинутими на призволяще. Але "мінстець" цього не робить... Так, створено Міністерство окупованих територій. Але створене занадто пізно — лише 20 квітня минулого року...

Тим часом ізоляція ОРДЛО щодня поглиблюється. В умовах "відрізанності" від "великої України" та під впливом російської пропаганди (якість та дієвість якої не можна недооцінювати), на непідконтрольній частині Донбасу відбувається те, чого не було ніколи до того: там формується своя регіональна ідентичність, кардинально відмінна від української і ворожа всьому українському. Не звертаючи на це увагу, Київ ризикує повторити помилки Мадрида, який з часів відновлення демократичного режиму фактично махнув рукою на Барселону, посіявши там насіння сепаратизму. Такими темпами з часом до нас може повернутись не частина Донецької та Луганської областей, а чужа і незрозуміла земля із населенням, не готовим до існування в українському середовищі. Цілком можливо, що в довгостроковій перспективі це населення запустить мирні юридичні механізми задля офіційного "розлучення" з Києвом, підриваючи стабільність держави.

А це мітинг у Каталонії у вересні цього року. Така от "солідарність"

Уникнути таких варіантів ще можна, якщо "мінстець" буде вміло, ненав'язливо і якісно, оминаючи всі блокування окупаціних адміністрацій, доносити до наших співгромадян (а вони досі такими залишаються!) українській культурний та медійний продукт, а міністерство з питань окупованих територій започаткує для них низку соціальних програм. Приєднатися до цих відомств має і міністерство освіти. Воно повинне розвивати програму онлайн-навчання для школярів з ОРДЛО і сприяти тому, щоб тамтешні випускники їхали за вищою освітою до мирних українських міст. Не роблячи цього ми втратимо Донбас ментально і гуманітарно. Так, як втрачає Іспанія Каталонію.

P.S. Деякі читачі, ознайомившись з даним текстом, можуть зауважити, ніби-то "і так забагато проблем з цим Донбасом, повертати його немає сенсу". І дійсно, держава може піти шляхом повного відчуження цих територій. Але тоді треба змиритися з тим, що у нас "під носом" буде розвиватися вороже налаштований кримінальний анклав, що назавжди стане нашим головним болем.

Фото: Цензор.НЕТ