Почути перші вибухи, сховати рідних у безпечне місце, а самому кинутися в горнило подій — так діяли військовослужбовці 48 арсеналу під Калинівкою. Для когось — це подвиг, а чоловіки просто виконували свої посадові обов'язки. Коли за кілька метрів вибухали боєприпаси та зникло відчуття часу, вони вручну штовхали кількадесятитонні залізничні платформи, гасили порох із вогнегасників, заливали водою палаючі майданчики із боєприпасами. У них ще ніхто не брав інтерв'ю. Вашій увазі — розповіді кількох людей із багатьох, які із гідністю носять шеврони "48 арсенал". Їхніми устами: про ніч із 26 на 27 вересня на складах боєприпасів – у розмові із корреспонденткою Vlasno.info.

Сергій Мазуровський, 32 роки. Командир танка – оператор пожежної роти, сержант. Виховує двох діток. На арсеналі – 12 років.

Служить на арсеналі із 24 листопада 2005 року. Мешкає на території частини. Першим подавав воду на перший палаючий майданчик арсеналу. Танкісти-пожежники унеможливили повномасштабний розліт боєприпасів: якби вони не заливали водою перші займання — наслідки спрогнозувати важко, але вони були би масштабнішими та більш руйнівними.

– Був звичайний день, ніщо не віщувало біди. Між 21-ою та 22-ою годинами начальник наряду подав команду «Рота, тривога! Чути вибух!». Ми були у приміщенні депо. Спочатку не зрозумів, що відбувається, подумав, що, мабуть, якісь навчання. Вибіг по дорозі з депо до свого пожежного танку, на вулиці почув хлопки чи вибухи. Вивели танки зі стоянки – і понеслося.

— Було помітно зарево біля майданчику, спалахи від вибухів, розліт боєприпасів. Ми під'їхали, залили водою, я розвернувся, поїхав на дозаправку. Візуально було помітно, що інтенсивність вибухів збільшилася. Поверталися по периметру, бачили, що вже й інші майданчики вибухають, снаряди розлітаються.

— До другої години ночі були у самісінькому пеклі. Наступного дня, 27-го зранку, їздили на технічну територію, пробували заливати маленькі осередки пожежі, але одним танком було важко. Згодом приїхали інші екіпажі на допомогу. В часі мало орієнтувалися. Ніч із 26-го на 27-ме запам'ятаю, напевно, на все життя.

— Рішення треба було приймати дуже швидко та правильно. Але більше переживав за свою родину, аніж за себе.

— Коли подавав воду, подумки говорив собі: «Давай, давай, давай!», думаючи, аби воно згасло все. Хотілося, щоб був невеличкий вибух, ми його загасили та обійшлися легеньким переляком, але, судячи із вибухів на інших арсеналах, мені здається, що нас ще пронесло.

Степан Командир, сержант із матеріального забезпечення пожежної роти

Мешкає на території військового містечка. Коли почув перші хлопки, дівчину "передав" у руки товаришу — він вивіз її із території арсеналу у безпечне місце. Сам Степан, не чекаючи команди та виклику, побіг до пожежної роти.

— За метрів 5-10 від мене вже рвалося, вибухову хвилю відчували. Після першого виїзду закінчилася вода, відправився на дозаправку, танк зламався по дорозі. Механік оглянув та сказав, що танк більше не поїде. Тоді пересувалися звичайним пожежним автомобілем та гасили пожежу біля цехів. Згодом ДСНС до нас приїздила: ми гасили займання, які виникали внаслідок падіння боєприпасів, аби не було розповсюдження пожежі. Після одного із потужних вибухів був наказ на евакуацію. Автомобілі відігнали на адміністративну територію та чекали подальших команд.

— Нас відправляли залити майданчик, де зберігалися боєприпаси, і в метрах 50 від нього були інтенсивні вибухи. Перед нашим пожежним танком ставала інженерна машина розгородження (далі – ІМР), а ми вже за ним ставали, як за стіною, та поливали майданчик — ІМР в броні, якщо щось потрапить — не страшно. Це убезпечило б і екіпаж, і бойову одиницю.

— Якби всі потікали звідти на час вибухів, то кому стало б легше, адже це наш дім та наше місто. Куди тікати? Все одно довелося би повертатися, а якби ми не працювали там тієї ночі, то куди повертатися?

— Те, що не вибухнуло більше, то все це, найперше, завдяки командиру військової частини підполковнику Батюку – аби не він: було б повна халепа.

— Погасили, ліквідували. Без жертв, люди цілі. А залізо то таке: привезеться, вивезеться, поміняється.

Юрій Причишин, 46 років. Заступник командира інженерного взводу, сержант

Виховує троє діток. На арсеналі – із 2008 року. Єдиний військовослужбовець підрозділу, який може водити інженерну машину розгородження. Сховав дружину та дітей у погріб, сам поїхав у військову частину.

— Командир підійшов та сказав, що поїдемо на технічну територію. Їздили всю ніч: прогортали шлях для пожежних танків від снарядів, повалених дерев, дахів, залізобетонних блоків, рейок. До ранку прогорнули всю територію. Ми прикривали пожежні танки: від нас снаряд би відлетів, а їх би ушкодив. Працювали так десь до 17 години 27 числа. Потім прийшли інші борти та підмінили мене. Часу за роботою не помічали.

— У командира була карта – він там ставив відмітки та позначки, де що рветься та як туди доїхати. Попадало і в танк, а він виходив із нього та працював під вибухами. Майданчик вибухає – а він туди йде. Вибирався нагору, замальовував, що рветься, де, куди летить. На мою думку, якби не командир – було би набагато гірше. Він, як то кажуть, безбашений просто. У бій та в розвідку я з ним би пішов. Таких людей мало, а, може, й взагалі немає.

— Те, що бахкає – не страшно. А от те, що літає – то страшно. Або коли люди гинуть – страшно. А звук – не страшно. Переживав тієї ночі більше за рідних, бо ж не було зв'язку. Зв'язався із ними вже 27-го після обіду. Друзі їх шукали, але не могли здогадатися, що вони в погребі, тому не могли і знайти їх. Потім передзвонив одному другу, я йому сказав, де вони – їх і забрали.

— Мені було би набагато прикріше, аби я там не був чи не поїхав туди. Було б образливіше та гіркіше, страшніше. Я знаю, що крім мене туди ніхто не поїхав би. У частині є лише один водій такої техніки – це я.

Олександр Дідик, начальник відділу зберігання боєприпасів. Майор

Мешкає у Калинівці — посеред ночі виїхав у військову частину

— Ми підійшли до контрольно-пропускного пункту технічної території, там був командир, і, можна сказати, зрадів, коли нас побачив – відчув, що не сам.

— До епіцентру вибухів було метрів 200-300. Коли загорався порох – ми вогнегасниками його гасили, бо від нього могло зайнятися щось інше та масштабніше. Деякий час працювали із вогнегасниками. Ситуація із часом ускладнювалася. Потім була команда евакуювати з території частини зенітний ракетний комплекс «Оса».

— Тепловоз, який мав би прибути в частину ще о 21-ій годині, не приїхав – залізничники побоялися заїжджати на територію, і це виправдано: вони заправлялися соляркою, якби у них щось потрапило – була би біда. Тому ми ломом підважували та штовхали платформу подалі від вибухів. Так кілька годин, до світанку, ми займалися «Осою».

Руслан Воєвода, начальник відділу зберігання боєприпасів. Майор. 42 роки, одружений, двоє діток

Руслан, майор Дідик та ще з десяток військовослужбовців виштовхували завантажені боєприпасами вагони вручну із території військової частини. Вага — приблизно 70 тонн. Відстань, яку подолали — майже кілометр. Працювали 12 осіб.

— Прийшов у частину, зібралися із колегами, побігли до майданчиків. Виставили пост пожежний. Стояли кілька одиниць «Оси» та інші боєприпаси. З ближніх об'єктів позбирали вогнегасники, поскладали біля себе та пильнували, аби біля вагонів із цими боєприпасами не було полум'я чи бодай іскорки. Багато боєприпасів стояли на платформі. Якби вони рванули – військового містечка не було б. Спочатку там чергували люди із ДСНС. Потім їм дали команду на евакуацію, вони виїхали, а ми залишилися стояти із вогнегасниками.

— Платформи із завантаженими бойовими машинами виштовхували вручну. Спочатку допомогла ІМР, потім – лом під заднє колесо, підважували та штовхали.

— Це було вночі, після опівночі. Все літало – а ми штовхали платформу. По два-три метри штовхали, кілька хвилин відпочивали – і знову штовхали.

Артур Треско, заступник командира військової частини по роботі з особовим складом, майор

32 роки. Одружений, виховує донечку. У ЗСУ – 16 років. Закінчив військовий інститут Київського національного університету імені Шевченка. На арсеналі — із 2007 року. Одне із його основних завдань тієї ночі – евакуація особового складу.

— І особовий склад, і техніка, і таємні документи – все підлягало евакуації. За стислий час ми все вивезли із території арсеналу у безпечні місця.

— Потрібно було врятувати і наших військовослужбовців строкової служби, бо ж це 20-річні юнаки. Евакуювали: красиво та планово, хоча в часі дуже важко було орієнтуватися, не було ні світла, ні зв'язку.

— Той день нічим не відрізнявся — не було послаблення в охороні абощо. Звичайний склад добового наряду, який заступав на службу тижні та місяці до цього, заступив і 26 вересня.

— Те, що у нас відбулося в контексті АТО — це халепа. Хто такий десантник чи танкіст без набоїв?

— Морально-психологічний стан особового складу – задовільний. Як служили — так і продовжують служити. Після вибухів ніхто не звільнився, ба більше – ідуть служити саме в нашу військову частину. Це показник того, що тут є перспектива військової служби. Нам виділяють кошти і ми їх освоюємо. Нашому арсеналу та боєзапасу – бути.

Це лише кілька портретів тих військовослужбовців, які працювали цілу ніч та потім ще кілька гарячих днів на арсеналі, маючи бажання швидше ліквідувати пожежу та з думкою про рідних.

Вони працювали без захисного спорядження – лише у формі та на запитання, чому не одягли хоча би бронежилет, відмахуються: «Та ну, він би лиш заважав».

Хлопці підсумовують: потрібно далі якісно та інтенсивно працювати на об'єкті, аби убезпечити підрозділ, регіон від ще однієї такої ж надзвичайної події.

І хоча те, що вони робили тієї ночі для цивільної людини є подвигом та нереальними вчинками, військовослужбовці наголошують, що просто виконували свої посадові обов'язки та накази. Вони мріють про ще посиленіші навчання та тренування на об'єкті, про новішу техніку та не раз переконливо кажуть: вже така резонансна військова частина А1119 – це їхній дім, і вони готові дбати за безпеку в цьому домі до останнього подиху.

Фото Людмили Кліщук