Мати вірила, що син повернеться живим

– Знаєте, що це таке – кінець світу? Я кажу не про той світ, що навколо нас, а про той, що всередині... Для мене кінцем світу стала загибель сина. Я не знала, як і навіщо мені жити далі, – Алла Анатоліївна Муравська оповідає про свої переживання спокійним, тихим голосом. Мати 20-річного героя, полеглого на Донбасі. Її син, десантник Сергій Муравський загинув 13 липня минулого року під Луганським аеропортом. Його загибель перевернула усе її життя. – Мені кажуть, що я стала дуже сильною жінкою, – зітхає пані Алла. – Еге ж, є щасливі жінки, а є сильні...

Усі двадцять років, поки Сергій жив, пані Алла була щаслива своїм материнством. Після синової загибелі вони знайшла в собі сили не лише жити далі, а й наповнити життя новим сенсом. Тепер вона живе не лише заради синової пам'яті, а й щоб підтримувати його бойових побратимів і таких же солдаток, котрі втратили на війні найдорожчих людей.

Син мріяв бути військовим

Ми сидимо в затишній вітальні приватного будинку на дві половини. У більшій живе багатодітна родина її молодшого брата, а меншу половину займала Алла Анатоліївна з Сергієм. Ще недавно вітальня слугувала за синову кімнату. Про нього тут нагадують численні фотографії й меблева стінка ущерть заставлена книгами. Сергій дуже любив читати.

– Батько від нас пішов, коли Сергійкові було десять років: поїхав на заробітки до Росії й там створив нову родину. А Сергійко відразу подорослішав, став себе уважати дорослим чоловіком, моїм помічником. Дуже ображався, коли я казала, що він маленький, чи коли я йога жаліла. Змалечку він мріяв бути військовим. Я ж сподівалась, що він виросте й перемінить своє бажання. Якось уже після шкільного випуску мені наснився лихий сон. Ми дерлися на дуже круту скелю, обдираючи собі руки. Я попереду, син позаду. Я весь час оглядаюсь,боюсь, аби він не зірвався. І раптом крик: «Мамо, я падаю!» Я ухопила його за рукав сорочки, а втримати не можу... він зривається донизу. Кричить і падає... Я стою на вершині і бачу, як далеко внизу лежить моя дитина... я прекрасно розумію, що вона мертва. Мене охопив такий розпач, а сили крикнути – нема. Я розтулила руку, а там армійський ґудзик, металевий із зірочкою. Прокинулась мокра від сліз, кинулась у синову кімнату, а він собі мирно спить. Я потім довго перебувала під враженням страшного сну і відмовляла сина, як могла. Казала, що це не професія – військовий. Столяр, токар, лікар, водій – це справжня чоловіча справа. А що у мирний час роблять військові? Сергійко сердився. Казав, що я нічого не розумію, адже хтось мусить захищати Батьківщину. На той час ці слова здавались таким пафосним наївом. Хіба ж хтось міг подумати, що Москва піде на нас війною...

Вірила, що з сином все буде добре

Свій сон вона так і не розповіла синові, зрештою, упевнена, це б його не зупинило. Сергій таки досяг свого, щоправда, не відразу. Спочатку закінчив транспортний коледж за спеціальністю «воєнізована охорона», а потім підписав трирічний контракт на проходження військової служби у тодішньому Хмельницькому 8-му батальйоні (нині полк) спецпризначення, став розвідником. Востаннє пані Алла бачилася з сином перед Великоднем минулого року. Сергій вийшов на КПП, аби забрати сумку буквально на кілька хвилин. Після родинних обіймів і слів вітання Алла зауважила, що у сина брудна шия. «Ну, мамо, я щойно з тренування, ще не встиг помитись», – виправдовувався він. Чи не тоді вперше у серце гостро кольнула тривога, так вразила її новина, що у військовій частині тренування не припиняються навіть у свята. Але ж Сергіїв командир запевнив батьків, що таких зелених хлопчаків ніхто на війну не відправлятиме. А на початку червня Сергієву частину відправили на Донбас...

– Я чомусь вірила , що з сином все буде добре, – оповідає пані Алла. – Доки він не затефонує зранку, я сама не своя, ніякої роботи нема, все валиться з рук.... Він це знав і телефонував кілька разів на день і завжди заспокоював, що у нього все добре, вони далеко від передової. А у неділю 13 липня не дзвонив... о четвертій годині дня прислав есемеску, що у нього все гаразд... Під вечір у мене несподівано дуже розболілась голова. Ніколи в житті не боліла, а тут місця собі не могла знайти, так зробилось кепсько. Вже згодом я співставила всі події й зрозуміла, що якраз у цей час загинув мій Сергійко... У понеділок вранці я теж з важкою головою встала. Сергіїв телефон не озивався, на душі було тяжко... Аж тут мені телефонують з роботи, просять підійти. У мене був вихідний, і я спочатку відмовилась, а мені кажуть, що на мене чекає воєнком і ще якісь люди. Треба ще щось казати?.. Я відразу про все здогадалась.

Ціною власного життя врятував побратимів

До магазину в середмісті, де працює пані Алла, її підвіз сусід власною автівкою, інакше вона просто не дійшла б. Жінкою колотило, як у лихоманці, жодних надій на те, що син живий, не було. Хіба що одна, найменша... Бігла через дорогу до людей, котрі чекали під магазином, і голосила: «Скажіть, що його не вбили! Скажіть, що не вбили!» «Його вбили...», – відповів воєнком. Алла сіла на тротуар й тихо заплакала...

Воєнком сказав, що її син поліг смертю героя , і вона може ним пишатись. Про подробиці загибелі сина Алла дізналась пізніше від його друзів.

13 липня група розвідників 8-го окремого полку спецпризначенців, де служив Сергій, отримала наказ супроводжувати колону військової техніки до Луганського аеропорту, заблокованого терористами. Перша спроба пробитись до летовища виявилась невдалою: колона потрапила в засідку. Довелось повернутись на базу. Вдруге колона вирушила у дорогу надвечір уже за іншим маршрутом. І – знову засідка. На них чекали неподалік летовища, біля села Новогригорівка. Зав'язався бій. Сергіїв БТР попереду колони підбили з міномета першим, і він одразу спалахнув. За інструкцією бійці мали відразу залишити машину й розбігтись. Але хтось мав прикрити їхній відступ. І тоді Сергій сам, без жодної команди сів за кулемет й відстрілювався доти, поки не закінчились патрони. І лише тоді вистрибнув з БТРу. Куля снайпера вразила його, тільки-но хлопець устиг торкнутись землі. Загалом у тому бою загинуло четверо наших бійців, а з Сергієвого підрозділу, крім нього, – жодного. Він прикрив їхній відступ ціною власного життя.

Дзвінок із пекла

Пані Алла запитала у воєнкома, коли привезуть сина , і той відповів, що тіло, на жаль, залишилось у сепаратистів. Сяйнула надія: а раптом його не вбили, а раптом це помилка? Утім надія згасла, щойно їй зателефонували з війни, з іншого боку фронту. Це сталось тоді, як вона повернулась додому. На екрані мобільника висвітився синів номер. Вона схопила телефон, сподіваючись почути рідний голос. Натомість до неї озвався незнайомець. Російською мовою з характерним кавказьким акцентом він грубо кинув, що її сина вже нема серед живих. Вони його вбили. А далі незнайомець взявся звинувачувати матір, що це вона в усьому винна, бо так виховала сина, бо відпустила його на війну.

– Я вже не пам'ятаю, що відповіла, нерви вже не витримували, й розум відмовлявся сприймати реальність... Спершу я відповідала російською, а далі принципово перейшла на українську, – згадує жінка. – А коли мене стали лякати, що розчавлять мого Сергійка танками, я остаточно зірвалась... Досі навіть не уявляла, що вмію так брутально лаятись. Я кричала, що проклинаю їх усіх... І нехай знають, що материнське прокляття найстрашніше у світі, й воно завжди здійснюється.... Там не кинули трубку, вислухали все до кінця. Може, у них теж совість озвалась? Хіба вони не бачили, кого убили – безвусого хлопчика, дитину фактично. А інакше навіщо вони дзвонили, невже лише для того, щоб мене остаточно добити?...

Побратими відмовились повертатись додому без Сергія

За кілька годин Алла зуміла нарешті зв'язатись з синовими побратимами і розпитати про бій, у якому загинув син. Хлопці сказали згорьованій матері, що не залишили тіло її сина на поталу ворогам, а вранці наступного дня відбили й забрали з собою до Луганського аеропорту. Коли стало зрозуміло, що бійці опинились фактично в облозі й невідомо, як довго доведеться тримати оборону, Сергія вирішили поховати на летовищі. Але його друзі знайшли серед руїн терміналу морозильну камеру для морозива, підключили до генератора й усі десять днів оточення зберігали тіло у напівсидячій позі в морозильнику. Привезти ж його додому після розблокування летовища виявилось непросто. Пілот війського літака відмовився брати на борт холодильник з тілом загиблого бійця, бо це занадто габаритний вантаж, а йому ще треба забрати багатьох поранених. Хлопці рішуче й дружно заявили, що без свого побратима нікуди не полетять, і пілот змушений був піти їм назустріч.

Ховали Сергія у закритій труні, але за годину до похоронів матері дозволили поглянути на сина. Вона помітила на шиї кульовий отвір, інший – з протилежного боку на скроні. Тобто куля пройшла навиліт. Так вцілити, пояснили Аллі, міг лише досвідчений військовий снайпер, а не «шахтьор-апалчєнєц.»

Попрощатися з солдатом-героєм на центральному майдані зібрався чи не увесь Хмільник. Такий вияв шани Аллу неабияк вразив. А ще більше вразило, якою увагою й підтримкою оточили її городяни. Допоки вона чекала синового тіла, допоки тривали приготування до його похоронів, не усвідомлювала усю повноту втрати. Аж тут настали будні. Безкінечні й страшні у своїй порожнечі...

Матерям-солдаткам треба об'єднуватись

– Я зробилась така люта, аж кидалась на людей, зненавиділа увесь світ. Я на пігулках жила, бо не могла заснути, сон тікав від мене, – згадує пані Алла . – Увесь час я намагалась зрозуміти що сталось і за що мені таке горе... Підсвідомо я постійно шукала нову опору в житті. А що може бути опорою за такої ситуації? Лише інші люди. Після Сергійкової загибелі багато незнайомих людей стали пропонувати мені свою підтримку, приходили діти, приносили малюнки й вірші про мого Сергійка. Це крім того, що зі мною постійно були мої рідні й друзі. Без цієї підтримки я не витримала б ... А ще практично щодня мені телефонували Сергієйкові побратими, за цей час вони стали для мене родиною.
Пані Алла й раніше, поки Сергій жив, часто посилала хлопцям гостинці, домашні смаколики, гроші. А нині ця допомога набрала зовсім іншого масштабу й характеру. Алла Анатоліївна Муравська – активна учасниця місцевого волонтерського руху. «Мені ніхто не відмовляє у допомозі для бійців АТО, – каже вона. – Хлопці замовляють «балаклави», плащ-намети, спальники – все, що треба. Я все збираю і віддаю у волонтерський центр». А ще вона опора й підтримка для інших матерів-солдаток, з якими її звело спільне горе.

У вересні минулого року загинув Сергіїв побратим Євгеній Добровик з Дунаївців на Хмельниччині. На похоронах Сергія він ніс ікону Сергія Радонежського і весь час, як умів, намагався розрадити безутішну матір побратима. Тепер пані Алла поїхала на похорон до Дунаївців. У Євгенової матері від переживань віднялись ноги, вона ледве могла ходити й увесь похорон спиралась на Аллине плече. З того часу ледь не щодня телефонує, аби поговорити про синів, поділитись спільним болем.

З іншою жінкою пані Алла здружилась у Ворохті, куди у жовтні минулого року їх запросили волонтери на відпочинок і психологічну реабілітацію. Її нова подруга виявилась заможною й успішною бізнесвумен. Вона, як і пані Алла, сама зростила й виховала сина, пов'язувала з ним багато надій і тепер не могла простити собі, що не вберегла його, не сховала від війни.

– Вона постійно розказувала, що умовляла сина залишитись вдома, готова була заплатити воєнкому будь-які гроші, аби анулював повістку, – оповідає пані Алла. – Син же відказав, що не все у цьому житті вирішують гроші, й пішов воювати... Я думаю, наші хлопчики виросли сильнішими за нас, батьків. Ми зневірені, а вони не просто вірили у свої ідеали а й пішли помирати заради них... «Ніхто, крім нас!» Цей девіз мій Сергійко та його побратими-десантники сприйняли абсолютно буквально. Я зрозуміла, що ми теж маємо вірити у ці ідеали й служити їм. Інакше ніяк. Інакше розпач, депресія й вічні терзання – за що загинули наші діти?

Алла дістає з маленької оксамитової коробочки нагороду, яку старший солдат Сергій Муравський отримав посмертно – Орден за мужність третього ступеню. Ця нагорода нездатна компенсувати матері біль втрати, але додає сили й мужності жити далі.

– Цей страшний біль втрати може зрозуміти лише той, хто сам його пережив... Я подолала свій біль, а скільки жінок так і не змогли цього зробити... Я зрозуміла, що жінкам, чиї сини, чоловіки, батьки загинули в АТО, треба об'єднуватись. Поділилась своїми думками з Миколою Михайлюком, керівником Хмільницької самооборони, і він мене підтримав. Тепер ось працюємо над створенням такої громадської організації...

На прощання пані Алла показує синів портрет. Русявий, світлоокий, усміхнений красень, сповнений надій і життєвої снаги. Таким його сфотографували на шкільному випуску. У військовий однострій Сергія «вдягли» місцеві комп'ютерники, коли робили портрет для пам'ятника на центральному майдані Хмільника. Портрет встановили на постаменті, де раніше височіла фігура Леніна. Тепер там розвівається прапор України. А під прапором Сергій Муравський сонячно усміхається городянам і матері, яка щодня приходить на побачення з сином...