Сьогодні для багатьох українців Європа – це земля обітована. Тільки не слід забувати, що євреї добиралися до своєї сорок років. Шлях у 800 кілометрів можна було подолати за декілька тижнів. Але Мойсей і його люди блукали пустелею декілька десятиліть, бо не мали злагоди, бо втратили віру в себе. Злагоди у нас уже немає. Віра скоро залишиться тільки в одиниць. Радянський Союз був нашим Єгиптом. А зараз ми такі собі бедуїни.

Перш за все треба зрозуміти, що ЄС і Європа – це не одне й те саме. Можна побудувати Європу у своїй країні, не стаючи членом ЄС. Можна стати членом ЄС, так і не наблизившись до Європи.

Членство у Європейському Союзі дає безліч політичних і економічних переваг. Проте ЄС – це скоріше вітаміни, ніж антибіотик. Не панацея. Не добрий лікар, а прагматичний аптекар. ЄС може подати руку. Може підтримати. Але не буде нести. Іти нам доведеться самим. Навіть з вивихнутими ногами. Навіть зі зламаними. ЄС зробить нам рентген, можливо, накладе гіпс. Але інвалідного візка та знеболюючого нам не дочекатися. У кращому разі – милиці. У гіршому – палка, піднята з землі.

Щоб стати європейською країною, треба розширити кордони нашого розуміння «європейськості». Нам потрібні не тільки безвізовий режим і нові ринки збуту. Це важливо, але вторинно. Першою сходинкою, на яку нам треба зійти, – це європейські цінності. Демократія, повага до особистості, верховенство закону і прав людини – усе це є в Україні. Але тільки на словах. Тільки вибірково.
Так, 2014 рік пройшов для України під знаком важких соціальних потрясінь (революція, окупація Криму, бойові дії на Сході країни, надскладний економічний стан). Ситуація, у якій ми опинилися, додає оптимізму хіба що валютним спекулянтам і армійським (та й не тільки) корупціонерам. Проте це не виправдовує прийняття недосконалих популістських законів і непродуманих рішень, що жорстко критикуються Венеціанською комісією й ООН. Це удар не тільки по зовнішньому іміджу країни. Це ляпас тим, хто у боротьбі на Майдані чи у внутрішній боротьбі обрали для себе і держави Європу як головний орієнтир.

Політичні та економічні кордони, які відділяють Україну від Старого Світу, переплелися у тугий вузол, що обмотується навколо нашої шиї. Ми потребуємо плеяди політичних «самовбивць». Тих, які заради проведення реформ здатні пожертвувати своїми кар'єрами. Добре, що Лешек Бальцерович «у команді». Проте нам потрібен і свій реформатор.

Одна з головних причин, чому більш ніж за двадцять років незалежності в Україні так і не провели належної системної реконструкції, – страх соціального невдоволення. А воно неминуче. Бо перехідний період буде більше схожий на болісну агонію, ніж на довгоочікуване одужання. Автори і впровадники реформ мають змиритися з тим, що їх визнають нащадки, але обсвистають сучасники.

Я не вірю у ментальність. Я вірю в особистість. Ментальність – це завжди узагальнення. Узагальнення – це, як правило, стереотип. Стереотип – це переважно викривлення реальності. Між європейцями й українцями немає ментальної прірви, хоча й є світоглядні, політичні та економічні кордони. Щоб перейти їх, спочатку треба подолати кордони внутрішні. Це неможливо зробити за один день, місяць чи рік. Бо кордони – це не уявні лінії. Це уявні стіни.