Побудова міцної державницької нації неможлива без створення стійких державотворчих міфів. А гарний державотворчий міф, як правило, вибудовується навколо видатних для того чи іншого народу постатей. Так, наприклад, в Італії міфами обросли постаті Ромула і Рема та Джузеппе Гарібальді, у Франції міфологізували Карла Великого та Жанну д'Арк, а в Іспанії – Фердинанда Арагонського та Ізабеллу Кастильську.

Однією з небагатьох європейських націй, що так і не спромоглася належним чином виробити власну державницьку міфологію і розробити свій «пантеон» легендарних постатей є українці. І вже точно ми являємо собою єдиний в світи етнос, що, маючи таку довгу та славетну історію, так і не зміг зробити зі своєї спадщини надійний фундамент для майбутнього храму державності.

І ось зараз, коли саме існування держави Україна (принаймні, у нинішньому її вигляді) через низку об'єктивних факторів опинилося під загрозою, ми нарешті «зачухались» і почали виправляти ситуацію. Що, до речі, цілком відповідає нашій ментальності (згадаймо Остапа Вишню).

Указом від 25 лютого 2015 року Петро Порошенко постановив провести з нагоди тисячоліття роковин Київського князя Володимира заходи із його вшанування. При цьому у самому тексті указу президент назвав Володимира «засновником середньовічної держави Руси – України». Здавалося б, ну що тут такого? Ну назвав і назвав. Проте це не просто слова. Як на мене – це початок переосмислення ролі князя – хрестителя в історії України. До цього року ми, чомусь, соромилися заявити на весь світ, що нашій державності аж ніяк не 25, а вже понад тисячу років. Ми знали це завжди, але мовчали, навіть не намагаючись комусь щось доводити. Вважаючи себе гордим і самодостатнім народом, ми навряд чи стали б займатися створенням справжньої національної міфології чи ще якимось подібними «дурницями» і зараз, якщо б нашому виживанню в цьому світі нічого не загрожувало.

Існуючи в умовах справжньої небезпеки, ми поступово стаємо мудрішими, і потихеньку починаємо усвідомлювати прописну істину: якщо нація не заявляє про себе, якщо вона на шляху розбудови державності не міфологізує своїх «отців», лідерів та героїв, то на її історичну спадщину почнуть зазиратися сусіди. А нація без історичної спадщини, це все одно що знатний збіднілий рід, від якого залишається лише ім'я (в найкращому випадку). І це гарно ілюструє наш печальний приклад. На того ж самого князя Володимира (оскільки ми не взяли його «під опіку») заявляє свої права Росія. Як завжди діючи з позиції «старшого брата», вона цинічно відбирає його в нас, ще і намагаючись надати своїй крадіжці антуражу законності. Через це навколо постаті нашого героя виникають суперечки. Це дивно, але офіційно в князя існує дві біографії: одна «українська», а інша «російська». Розбіжності в них виникають вже з моменту народження діяча: вітчизняні історики запевняють, що він народився у Будятичах на Волині, а «сусідні», що у Будутині, в Псковській області. Достаменно відомо лише одне — помер князь 15 липня, і саме в цей день ми маємо надаємо йому шану.

В свою чергу указ Порошенка, що відверто називає Володимира Святославовича «родоначальником» нашої державності, вносить деяку ясність щодо того, як нам сприймати хрестителя Русі та напускає на нього тінь "правильної" міфологічності. Однак, не слід забувати, що і до Володимира Русь – Україна не була дикою землею, тож треба рішуче в тому ж ключі заявляти про Святослава, Ольгу, Ігоря, Аскольда, Діра, Щека та Хорива.