Оце недавно, під завісу театрального сезону подивилась мюзикл «Ноїв ковчег», який поставив молодий режисер Андрій Буга, що переїхав до Вінниці з анексованого росіянами Сімферополя. Отож, це його режисерський дебют на вінницький сцені.

Дія відбувається у театрі, який ставить п'єсу про Ноїв ковчег, але по ходу сюжету театр все більше стає схожим на божевільню, хоча й дуже веселу. Моя шкільна подруга, нині заслужена артистка Надія Кривцун попросила, аби я не шукала у виставі жодних паралелей і підтекстів, її поставили, аби трохи розважити публіку й відволікти від нинішніх життєвих бід та негараздів. Отож, ніяких підтекстів я не шукала, навіщо? Вони самі лізуть в голову.

Але якщо наш вінницький театр порадував й розважив, то реальний політичний театр викликає зовсім протилежні емоції, коли відчуття божевільні стає все виразнішим, події нагнітаються, час спресовується, емоції зашкалюють, кульмінація наближається, а розв'язка багатьох відверто страшить. Мене, до речі, також...

Політологи прогнозують: вибори будуть ще ті. І хоча офіційно вони стартують за кілька місяців, підготовка до них вже ведеться повним ходом. Рідко який тиждень минає без скандалу: когось звинуватили у корупції, але відпустили з миром на всі чотири сторони, як от Клюєва, когось відправили у відставку, як Валентина Наливайченка , а когось — за грати, маю увазі Андрія Медведька та Дениса Поліщука - ідейних націоналістів, яких звинуватили в убивстві негідника Олеся Бузини, а ще тяжкі звинувачення батальйону «Торнадо», відставка міністра-еколога Шевченка...

По гарячих слідах цих подій уже стільки сказано й написано, що голова йде обертом. Але, у даному випадку мені здається куди промовистіші не коментарі політиків, політологів та журналістів як коментарі звичайних людей у соціальних мережах, що є барометром суспільних настроїв. Ще якихось кілька місяців тому їхній тон був куди поблажливіший, а нині – зашкалює від негативу на адресу влади. А ще майже зникли голоси на її захист.

«Я всього лише написала, що треба не втрачати об'єктивності й не мастити президента лише чорною барвою, то на мене стільки помиїв вилляли,» – бідкається моя приятелька, завсідниця ФБ. До речі, вона чи не єдина з мого доволі широкого кола спілкування, котра досі зберігає симпатію до президента. «Ну, я ж за цього голосувала, - пояснює вона. – А головне, скажи, кому вірити? Я не знаю, всі брешуть!»

Я поважаю свою приятельку та її майже сакральну віру в президента. Поважаю за те, що вона відчуває відповідальність за свій вибір на відміну від дуже багатьох, які свого часу проголосували за Порошенка, а тепер, розчарувавшись, лають його на всі заставки й пророкують третій Майдан. Хай береже нас Бог від такого варіанту!

Можливо, я здамся непопулярною, але , на мою думку, закликати за нинішньої ситуації до нового Майдану щонайменше безвідповідально. Водночас доводиться визнати, що влада сама його провокує. Адже на відміну від моєї приятельки (а заразом з нею ще 35 відсотків тих,які досі підтримують президента), що далі, то менше влада відчуває відповідальність перед тими, хто її обрав. Але я зараз не про відповідальність влади, а про наш вибір. Про те, що ми всі несемо відповідальність за нашого президента й за всю його рать. Адже це ми привели до влади цих людей, наївно вирішивши, що вони без нашого контролю наведуть лад в державі й створять справедливі правила життя. Але при цьому якось випустили з виду, що ця люди в своїй масі є плоть від плоті цієї системи. Якщо ми не зможемо об'єднатись й дати їй гідну відсіч, то вона остаточно візьме гору, не залишивши для нас і наших дітей найменшого життєвого простору.

А кому вірити, запитує приятелька. Я теж не знаю. Точніше, я знаю, що вірити можна волонтерам, героям АТО, патріарху Філарету, а ще кільком моральним авторитетам на кшталт філософа Мирослава Поповича чи кардинала Любомира Гузара. Але всі ці люди поза владою й політики.

А, ось кому вірити з політиків? Тут суцільні розчарування. Скажімо, на президентських виборах я голосувала за чоловіка, якого досі вважаю порядним та чесним, а тепер не розумію, чому я не чую його голосу? Невже він заклопотаний помідорами на дачі переклавши на плечі дружини-журналістки боротьбу за правду й справедливість. Чому мовчить та, яка ще недавно почала, що справедливість існує та за не треба боротись? А інші неформальні лідери Майдану?

Можливо, наша біда в тому, що після Майдану ми здобули нового президента, але так і не здобули лідера нації масштабу Леха Валенси чи Вацлава Гавела або хоча б нового В"ячеслава Чорновола. Чи не тому, що такі лідери формуються роками в результаті тривалої й безкомпромісної боротьби з режимом? Отож з цього погляду найбільше заслуговує на владу Юлія Тимошенко, бо вона її вистраждала. Але парадокс у тому, що саме вона всупереч своїм стражданням втратила довіру людей. Очевидно, лише самих страждань лише замало, як і красивих гасел. Довіра здобувається позицією, а харизма формується боротьбою. Нам потрібен лідер, який би зумів об'єднати навколо себе розрізнені національно-свідомі партії та організації, аби направити наростаючу критичну енергію в позитивне русло. Так як це було, скажімо, за часів молодого Руху. Без такого об'єнання, без шаленого тиску на владу й контролю за нею нічого доброго нас не чекає.

А що чекає? Передбачити неважко: розстріл беркутівців лише перший дзвіночок. Якщо влада не опам'ятається й не візьметься за розум, таких месників може з'явитись сотні й тисячі. А що тоді -нова коліївщина, перевороти, хунти, громадянська війна, загибель держави?

Такого сценарію, впевнена, не хочеться нікому. Мені здається, запобігти йому може насамперед потужна об'єднана опозиція. Маю на увазі не п'яту колону Москви та «страусів Януковича» під вивіскою опозиційного блоку, а справжню національно свідому опозицію, насамперед із тих партій, які не увійшли до парламенту, бо тим, що засідають в його стінах , віри вже нема.

У першу чергу це мають бути сили національного, ба, навіть націоналістичного спрямування, аби зламати систему, в основі якої лежить антинаціональний інтерес. Особливо актуально таке об'єднання напередодні місцевих виборів, які просто зобов'язані змінити політичне обличчя країни.

Водночас при всій драматичності нинішньої ситуації, та сумнівах у тому, що до майбутніх місцевих виборів національно-патріотичні сили таки спроможуться об'єднатись у потужний блок, втішає одна обставина – схоже, ресурс старої системи майже повністю вичерпаний. Вона ще намагається жити за старими звичками – красти, брехати, залякувати, але водночас несприйняття та спротив знизу наростає. А значить нинішня система доживає останні місяці.

Я не політолог, аби робити прогнози, натомість журналістський та й просто життєвий досвід підказує, що восени ми будемо стояти перед ймовірністю дуже великих людських здвигів, коли на вулицю вийдуть не лише знедолені пенсіонери, що протестують, як оце нині проти несумісних з життям комунальних тарифів, а мільйони протестувальників, здатних змести все на своєму шляху. Водночас все ще є надія, що до того часу, якщо не викристалізується, то бодай окреслиться нова політична сила, більш рішуча та життєздатна, аби провести реформи та взяти на себе відповідальність за демократичний шлях розвитку країни. У будь-якому разі вибір за нами. А те, що ми переживаємо нині, відомий англійський філософ Герберт Спенсер пояснив так: "Злидні нездатних, біди непередбачливих, голод ледачих, відторгнення слабких сильними, через що багато хто залишається на мілині, – все це закони блага, котре вміє бачити вдалину". Написано це півтора століття тому. А наче про сучасну Україну. Не гуманно, звичайно. Зате справедливо.