Мій дід Андрій Пилипович Тимошенко з села Заболотне Крижопільського району пролив свою кров під Крутами, захищаючи молоду українську державу.

29 січня ми традиційно відзначаємо річницю битви під Крутами, українськими Фермопілами, як прийнято їх називати. Крути – це сучасна легенда нашої сили духу, звитяги й жертовності. Їй присвячено десятки історичних праць та досліджень, проте серед них майже немає живих голосів – спогадів учасників тих подій. Легенда твердить – вони всі наклали головою , рятуючи молоду українську державу. Легенда твердить: їх було триста юних, «чистих , як скло», безстрашних юнаків, як було триста воїнів у досвідченого й мужнього царя античної Спарти Леоніда.

Я не збираюсь жодним чином розвінчувати легенди, просто хочу додати до неї трохи живих барв: спогадів мого діда, який брав участь у тому смертельному герці й всупереч легенді - уцілів. За твердженнями істориків та й спогадів діда, таких щасливців , як він, була жменька, малесенька шопта... Їхні імена нині мало кому відомі, а серед них і мого діда у других Андрія Пилиповича Тимошенка із села Заболотне на Вінниччині.

На час проголошення Четвертого Універсалу Центральної Ради про створення незалежної української держави Андрій Тимошенко був студентом Київського Народного університету ... Доля дарувала йому велике й гідне життя, дід пройшов війни минулого століття, вижив у Першій Ссвітовій,брав участь у визвольних змаганнях за українську незалежну державу, зазнав сім кіл пекла у Другій Світовій ... Тихий і скромний, дід Гандрей, як казали на нього по-сільському, не те що не любив, а навіть уникав будь-якої уваги до себе.

Про дідову участь у боях за новонароджену українську державу я дізналась уже в зрілому віці. Не від самого діда, бо він уже пішов з життя, а від батька – відомого українського письменника Миколи Рябого. Точніше, я прочитала про дідове життя у татовому романі «Ще не вмерла Україна», який побачив світ у 1994-му році. У цьому романі вперше в українській літературі розповідалось про Крутянську трагедію. Тоді про неї ще мало хто знав, отож по крупинках збираючи інформацію, батько насамперед спирався на дідові спогади та його щоденникові записи, які той невідомо яким дивом зумів зберегти від всевидящого ока «контори глибокого буріння».

Отже, дещо з дідових спогадів...

Андрій Пилипович згадував , що адміністрація Народного університету дуже тиснула на студентів, даючи їм зрозуміти, якщо не запишуться добровольцями до Помічного Студентського Куреня Січових стрільців, то нема їм чого робити в університеті. Попри погрози адміністрації до Куреня записались одиниці, як правило ,найбільші патріоти.. Загалом таких юнаків по Києву зібралось приблизно три сотні. Мій дід на той час уже встиг повоювати рядовим царської армії на фронтах Першої світової й побувати у полоні Січових стрільців, куди потрапив під час славозвісного бою за гору Маківка. І цей полон та постійне спілкування з Січовими стрільцями перевернули свідомість молодого селюка... . Отож на відміну від переважної більшості своїх побратимів – київських безвусих студентів та гімназистів, невишколених і необстріляних, 23-річний Андрій Тимошенко, записуючись до Студентського Куреня, мав уяву, з яким ворогом доведеться зіткнутись під Крутами.

... Од Софіївського майдану, де в присутності величезного людського здвигу, Михайло Грушевський зачитав Четвертий Універсал Центральної Ради і всі заплакали від зворушення через те, що ненька-Україна віднині незалежна самостійна держава - Українська Народна Республіка, студенти колонами рушили на залізничний вокзал . Коли прощаючись з юнаками, Михайло Грушевський, Голова Центральної Ради порівняв їх з трьома сотнями спартанців , які на чолі з царем Леонідом чотириста вісімдесятого року до Різдва Христового зупинили під Фермопілами люту перську навалу, громада схвально загула, а студенти сповнились гордості. Мій дід в Народному університеті вивчав історію, й хоча не знався у ній та к глибоко, як професор Михайло Сергійович , та все ж знав деякі деталі, що той упустив у своїй палкій промові. Дій знав, що ті триста спартанців були професійними воїнами, і вів їх у бій мудрий і досвідчений полководець цар Леонід... Здавалось би, на чолі київських добровольців – студентів, курсантів та вояків теж були досвідчені командири – вчорашні царські генерали, що перейшли на бік Української Народної Республіки та козацькі сотники.

На залізничному вокзалі військо повантажилось у потяг й рушило на північний схід – станцію Крути, за 130 кілометрів від Києва. Офіцери їхали у теплому штабному вагоні, а ось хлопчакам-студентам та їхнім безпосереднім ватажкам із Січових стрільців, зокрема сотнику Христофору Омельченку , довелось всю дорогу дригоніти у холодних «телячих» вагонах. Наступного дня, тобто 28 січня потяг прибув на станцію й командири відразу наказали добровольцям братися за шанцевий інструмент , аби якомога надійніше закопуватися в мерзлу землю. Сотник Христофор Омельченко вголос нарікав, що позиція для бою вибрана не надто вдало. Суцільної лінії фронту нема, високий залізничний насип розриває позицію на два окремих фронти, через цей насип вояки його загону не бачать сусідів , а ті – їх. Утім, щось виправити було неможливо.

Увечері, коли Андрій з побратимами, обливаючись потом усе ще каторжно довбав промерзле мочарисько, кінна розвідка з Вільного Козацтва доповіла : московська сила, удесятеро потужніша за українську, хмарою облягає Плиски.

Уранці наступного дня, зелене київське військо, перемерзнувши в окопах до кісток, сторожко вдивлялось у засніжену далину, де з червонястого мороку виникали темні поодинокі постаті верхівців. У тих лялькових вершниках ще ніхто з бійців Помічного Куреня Січових стрільців, складеного з гімназистів київських Кирило- Мефодіївської та Одинадцятої національної гімназій, слухачів Першої київської військово- гідротехнічної школи та слухачів військово-лікарської школи, випускників Бахмацької старшинської школи та студентів двох київських університетів – Святого Володимира та Українського Народного, не відчували попервах ніякої загрози. А вершники все множились і наближались... Чиїсь нерви, ще не загартовані військовим вишколом , таки не витримали – бабахнули постріли. У відповідь більшовики зчинили густу стрілянину, мовби даючи знати , що набоїв для «юнкеров-хохльонков», як назвав їх напередодні у своєму зверненні більшовицький полковник Михайло Муравйов, наказуючи здатись, не шкодуватимуть. А далі озвались гармати. Від їхнього зграйного гуку на річці Остер репалась крига, а в хлопців двигтіло у головах. Били більшовики прицільно, й мій дід, Андрій Тимошенко, начепивши червонохресну торбу брата милосердного, переповзав од шанця до шанця, туди, звідкіль слідом за вибухом, по-заячому лементіли молоді голоси... Годину, а може й дві, терзав Муравйов наші окопи гарматним вогнем, а далі атакував піхотою. Історики пишуть, що той бій тривав понад п'ять годин, оборонці Крут відбили кілька атак, зазнаючи численних втрат.

...Сотник Христофор Омельченко хрипким баритоном наказав відкрити по большевикам кулеметний і рушничний вогонь саме тоді, коли напруга душі й тіла у юнаків досягла останньої межі. Передні більшовицькі лави здригнулися від несподіваного убивчого вогню , а може й від дружнього крику «Кари большевикам!», «Смерть московським палачам!», саме того крику, яким наші «спартанці» додавали собі духу, аби гідно зустріти смерть у подобі розлютованого москаля- большевика. Утім, розповідав дід, большевиків було так багато, що коли передні лави падали замертво у сніг, задні, як заведені, перли уперед, незважаючи на розпластані на снігу тіла, своїми чоботиськами втоптували ще живих у розмелений сніг, наступали на груди, обличчя своїх поранених, все ближче й ближче підступаючи до шанців оборонців Крут. Студенти відчайдушно відстрілювались, але зброя не витримувала напруги бою, перегрівалась і заклинювала... Аж тут підоспів диво-панцерник сотника Левка Лещенка, який розметав більшовицькі лави шрапнеллю...

Панцерник відстрілявся й покотив на станцію . Хлопці ледь встигли полегшено перевести подих, як Муравйов подав знак до атаки Червоним козакам Віталія Примакова. Лава вершників упала на ратне поле мовби з-під самого сонця й нестримно полетіла на наші становища.. Спостерігаючи з окопу за тим, як котиться ворожа лава до наших рубежів, дід Андрій побачив , як з Києва їм наперейми дмухнув одчайдушний вітер, засліплюючи очі порошою, так, ніби сама природа намагалась зупинити яничарську лаву, не допустити ще одного братовбивства... І саме цієї миті хтось одчайдушно закричав:

– Зра –да-а-а! Хлопц-і-і! Потяг відходить! Старшина покидає нас! Зра-а-а-да-а-а!

І замість того, аби залігши в шанці, прицільним вогнем розпорошити кінну лаву й змусити повернути назад, учорашні гімназисти й студенти, захисники вільної Української Народної Республіки, якій виповнився лише перший тиждень від роду, обернувшись до кінної лави спинами, панічно вихоплювалися з траншей , щодуху бігли услід за потягом зі зрадливою старшиною, що прудко відходив з Крутів на Київ.

Сотник Христофор Омельченко, смертельно поранений у груди, загрібав під собою червоний сніг, не даючи брату милосердному Андрію перев'язати його , хрипів, випускаючи з- під козацьких вусів криваві пухирі , благав гімназистів повернутись. Але вже ніхто не чув його передсмертного хрипу...

Червоні козаки перелітали через шанці, наздоганяли юнаків у гімназійних шинелях , стинали їм голови, рубали руки тим, хто здавався на ласку переможців, розвалювали навпіл – од плеча до плеча. Не милували нікого, рубали всіх підряд, наче опудала на учбовому плацу..

Дід , сам поранений кулею у плече, намагався надати першу допомогу іншому зраненому побратимові, коли почув над собою кінський храп, хрускіт розрубуваних кісток, нелюдський зойк, оглянувся , упізнав у білому від озвіріння червоному козакові свого односельця, підхопився на рівні й крикнув:

– Ниле, що ти робиш! Спамятайся, брате!..

Падаючи донизу , на його голову, Нилова козацька шабля останньої миті вивернулася й збила з нього шапку, тільки шапку...

... 19 березня 1918 року, коли Центральна Рада й Директорія знову повернулись до Києва, мій дід Андрій прийшов до Палацу Української Центральної Ради на траурні урочистості з нагоди поховання полеглих героїв Крут. Мій молодий дід стояв у перших лавах і слухав жалібну й пафосну промову Михайла Грушевського. Професор Грушевський говорив довго й красиво, але з усього того дідові врізались у пам'ять слова про те, як солодко й почесно померти за Вітчизну. Андрій Тимошенко слухав голову Центральної Ради, дивився на домовини своїх побратимів і все збивався з ліку, намагаючись їх порахувати . Рахував знову і дивувався, чому так мало трун – усього вісімнадцять... Невже вагонів у незалежної держави не вистачило, аби перевезти усіх , чи число домовин мало символізувати у новітній українській історії рік від Різдва Христового 1918-ий? Дід не знав відповіді. Прагнув почути її в урочистому казанні Грушевського й не знаходив також. «Нехай же горе утрати їх стишиться свідомістю величі їх подвигу!» -завершив свою промову Михайло Грушевський. По цих словах Андрію Тимошенку зробилось зле, він відчув, що земля тікає з-під ніг. Знайомі підхопили його попід руки, вивели до університетського саду й всадовили на лавицю . З лавиці дід Андрій спостерігав, як повільно й урочисто рухалась до Аскольдової могили траурна процесія, аби там поміж найпочесніших громадян преславного древнього Києва поховати вісімнадцять з трьох сотень українських молодих «спартанців», хто «солодко» умер за Вітчизну у гірких снігах під Крутами, цими українськими Фермопілами... Дід кусав до крови губи, аби не плакати перед знайомими , і не міг стримати сліз, що самі ринули з очей. Він плакав не через образу , що жоден з промовців не згадав бодай жодним словом ні його, а ні інших, хто дивом уціліли в тій кривавій січі, реальних живих героїв Крут, хоча вони теж були присутні на громадській панахиді. Дідове серце стискалось від болю й образи за своїх полеглих товаришів. Якби вони ураз ожили, то, напевно, теж би умилися слізьми вкупі з ним, не почувши з уст державних мужів ані визнання своєї вини у тому, що сталося під Крутами, ані своїх імен, ані щирих людських слів гідних памяти полеглих...

Кажуть, безсмертя нації у її героях. Але гірка правда у тому, що за героїзмом й самопожертвою звитяжців зачасту стоїть безвідповідальність політиків . Так було у далекому 1918 році під Крутами, так, на жаль, відбувається й нині – на Донбасі. Гіркі історичні паралелі...

Ми пишаємось своїми героями, пам'ятаємо, якою ціною триста юних українських «спартанців» виконали свій обов'язок перед Вітчизною. Водночас ми не маємо забувати, що їхня кров залишилась на сумлінні тих вітців України, хто не подбавши завчасу за її оборону силою вишколеного регулярного війська , спохопився рятувати становище добровольцями, кидаючи їх на вірну загибель. Слава героям!

Фото: opir.info