Візитівка Вінниці – 102-річна Башта на Європейській площі – має цікаву та довгу історію. Проектувалась вона як водонапірна вежа, хоча тепер її рідко називають водонапірною. Хіба що, коли потрібно офіційно записати відомості про пам'ятку архітектури.

Кажуть просто «башта», «вежа». І всім зразу зрозуміло, яке місце мається на увазі, – запевняє вінницький краєзнавець Олександр Федоришен. – А слугувала вона для водогону до 20-х років минулого сторіччя. Чому в перші роки радянської влади її не використовували за призначенням – невідомо. Хоча зроблена вона була за сучасним словом техніки.

На початку XX століття вінничани користувалися водою з річки Південний Буг. Тільки заможні городяни пили воду з колодязів. Тому на засіданні Вінницької міської управи у березні 1902 року постало питання про необхідність будівництва водогону.

За історичними джерелами, спочатку збирались ставити паровий водопідйомник із водонапірною баштою на березі річки по вулиці Театральній. Дворяни Гаєвський і Дмитрієв у серпні 1902-го запропонували взятися за будівництво водогону. Планували постачати 50 тисяч відер води на добу. Для цього збирались прокладати чотири тисячі метрів магістральних труб. Місто повинно було профінансувати половину вартості проекту. Платити за користування водою мали 0,25 копійки за відро, за водопій великої рогатої худоби по одній копійці з голови, а з інших тварин – 0,5 копійки. Через 25 років місто могло викупити водогін у підприємців, додавши до витрачених коштів «суму, одержану множенням чистого річного прибутку за останні три роки на вісім». Тоді таку пропозицію визнали невигідною. І ще довгих вісім років тривали дискусії щодо доцільності проекту та умов підрядників.

Ділянка, на якій зараз знаходиться вежа, належала домовласниці Габріолович. Міська управа звернулася до неї з проханням продати ділянку для потреб міста якнайдешевше. Адже міський архітектор Григорій Артинов 14 лютого 1904 року подав до управи проект водогону з кресленнями і кошторисом у 30 036 карбованців 58 копійок. Проте міська Дума, розглянувши проект, затвердила значно більшу вартість - 224 447 карбованців 22 копійки, навіть без вартості земельної ділянки, придбаної у Габріолович. Але все одно справа затягнулась. Нарешті, першого грудня 1910 року Вінницька міська управа, з одного боку, і одеський купець Мануїл Ремер та вінницькі купці Хаїм Зіскінд і Мойсей Неєр, з другого, уклали договір - підряд на будівництво водогону міста Вінниці. За проектом, його мали завершити прокладати до першого листопада 1911 року. У цей термін входило і будівництво водонапірної вежі. Споруду проектували з двома баками нагорі, які вміщували по 5 тисяч відер кожний.

В архівних документах значиться: «Перший поверх башти та фундамент передбачені з гранітного каменю, на цементному розчині, а решта поверхів – з цегли на вапняному розчині. Міжповерхові підлоги передбачені на цегляних склепіннячках, зроблених на залізних бантинах. У приміщенні над резервуарами буде зроблений апарат для зігрівання води у них; він складатиметься з простої зарядної пічі, труба якої проведеться через резервуар; пристрій цей необхідний задля попередження замерзання води. На кресленні водонапірної башти виразно вказані всі деталі з її споруджения та дії. На даху башти передбачено зробити майданчик з будкою для пожарної мети».

Влітку 1911-го роботи призупинилися через розбіжності в уявленнях, якими мають бути майбутні дах та годинник. Тільки у 1912-му році 1,3-кілометровий водогін почав працювати.


Водозабір зробили в самому чистому місці річки Південний Буг, що протікає через Вінницю, на місці теперішньої церкви Ксенії Петербурзької. На Кумбарах знаходилась водопровідна станція. Воду очищали, пропускаючи через густу решітку та 3 шари піску. І це при тому, що вода у річці була дуже чистою і прозорою. Далі зі збірного колодязя насосами, що приводились в рух паровою машиною, підкачували воду в резервуари водонапірної башти.

Башта стояла на найвищій ділянці і могла самопливом подаватись по трубах в різні частини міста, – розповідає начальник комунального підприємства "Вінницяоблводоканал" Василь Сиска. – Труби були дуже якісні. Їм уже по 100 років, а проривів досі не було. Одного разу потрібно було засувку поміняти, на якій ще царська емблема стоїть. То ми замість однієї години програлись з нею усю ніч. Не могли розрізати чавун.

Водогін могли мати тільки багаті городяни, тому для решти стояли три водороздавальні будки. Сюди під'їжджали водовози, підходили місцеві мешканці з відрами. По лічильниках, які були напрочуд точними, визначали, скільки води набрано. За 12 літрів платили 25 копійок.

В роки війни вежа слугувала спостережним пунктом. При визволені міста у 1944 році радянські війська стріляли по вежі з гармати, намагаючись вибити звідти німецького спостерігача-коректувальника. На щастя, добротна 2-х метрова кладка і 3-х метрова біля підніжжя витримала прямі влучання, сліди яких можна побачити по надщербленій цеглі. Був пошкоджений лише годинник. А після війни тут отримали квартири працівники Водоканалу, – розповідає Олександр Федоришен. – Був випадок, що виріс у легенду. Онука розказувала, що її дідусь через нещасливе кохання викинувся з вікна і вбився. Насправді, він тільки ногу зламав.

У 70-ті роки навколо башти розгорівся скандал. Цьому слугувала постанова радянського Уряду «Про социалистический облик города». Тоді місцева влада вирішила, що башта не вписується в цей самий «облік». Прийняли рішення знести споруду. На захист виступили краєзнавці, письменники, історики, митці. Відстояли.

На початку 1980-х роках башту реконструювали. У 1985-му тут відкрився «Музей бойової і революційної слави Вінниці», а 15 лютого 1993-го – «Музей Пам'яті», який називають Музеєм «афганців». У 2010 році з'явився Подільський інформаційно-туристичний центр. 2008-го року Башту обладнали підсвіткою. І тепер навіть вночі Вінниця може похвалитись неперевершеною красою символу міста.