Сьогодні в рамках проекту "Нескорені Вінничани" Vlasno.info розповість історію про подільського отамана Хмари, який загинув у місті Вінниця.

Отаманський рух на Поділлі продовжував існувати тривалий час після Другого зимового походу армії УНР не тільки через підтримку місцевого населення. Польський уряд всіляко намагався озброїти повстанські загони українців, які мали дестабілізувати ситуацію по той бік кордону.

Одним з тих, хто розпочав партизанську боротьбу після спроб відвоювати власну батьківщину у лавах регулярних збройних сил, був летичівський отаман Хмара.

Вчитель і вояк

Семен Харченко народився в селянській родині у селі Модрин (тепер має назву Прилужне) Летичівського району Хмельницької області. Як і отамани Яків Шепель та Яків Гальчевський він обирає шлях вчителювання, що дає йому в майбутньому можливість створити добре розгалужену підпільну мережу.

Майбутній повстанець закінчує 1908 року Вінницьку учительську семінарію й повертається на Хмельниччину, де вчителює у Гнатівцях поки не розпочинається Перша світова війна. Після проголошення Української Центральної Ради, Харченко, який встиг отримати бойовий досвід в якості розвідника, розпочинає громадську діяльність. Згодом приєднується до армії УНР, зокрема, воює у 3-й Залізній дивізії Олександра Удовиченка. Останні бої з червоними сотник 3-го кінного полку Семен Харченко проводить восени 1920 року на Хмельниччині. Про його участь згадує у власних спогадах сам генерал-хорунжий:

— Вже 6 жовтня червоні почали завдавати міцних ударів у напрямку на Нову Ушицю, обмежуючись на фронтах інших груп тільки розвідницькою діяльністю, — пише Удовиченко. — З кожним днем все більше розпалювалися запеклі бої, але 2-я дивізія комбінованими ударами піхоти й кінноти відбивала всі ворожі атаки. В цих боях особливу роль відіграла кіннота 3-ї дивізії, що своїми жвавими атаками майже щодня завдавала ворогові великих втрат, захоплюючи сотні полонених. Ці кровопролитні бої коштували ворогові до 2000 загиблих і до 1000 полонених.

Фронт звільняє рідну сотникові Летичівщину і доходить аж до Літина, але перемир'я між поляками та Червоною Армією заважає українцям дійти до Жмеринки та Вапнярки. Командування Польської Армії, боячись, що розбиті більшовики продовжать наступ, надсилають на підтримку кожній українській дивізії по одному куреню. Але червоні потребували перепочинку, тому з вечора 19 жовтня на фронті наступила тиша, а згодом після ще однієї спроби контрнаступу 21 листопада останні частини Української армії перейшли за річку Збруч.

В цей час на захопленій території розпочинається реквізиція та насилля над селянами, які не можуть себе захистити. Не краще з селянами поводять себе і польські частини, що відверто обурює Харченка, але під час протесту він потрапляє під арешт.

— Польські легіонери зовсім не ставилися прихильно до рядових українців на контрольованих ними територіях, — розповідає вінницький історик та дослідник повстанського руху Костянтин Завальнюк. — Цьому було багато пояснень, тому їх поведінка стосовно отамана Хмари не була якимось виключенням з правил.

Отаман вільної України

Ці події вкупі з роззброєнням українських частин спричиняють повстання проти поляків нашвидкуруч зорганізованого Летичівського партизанського загону. Озлоблений на весь світ сотник, навіть, тимчасово переходить на бік Червоної армії, що не здається дивним в світлі боротьби отаманів Григор'єва та Махна, які також співпрацювали з більшовиками.

Але отаман Хмара розпочинає за деякий час партизанську боротьбу проти нещодавніх "попутчиків". З 1921 року він діє за інструкціями повстанського командування й організовує на Летичівщині підпільний комітет. Потім починає підпорядковуватися групі отамана Орла-Гальчевського. Разом вони вчиняють напади на Бар, Летичів, неодноразово переправляються через Збруч.

Однак, навесні 1924 року Хмару здає більшовицький агент і він опиняється в тюрподі ГПУ, розташованого на той час на території теперішньої будівлі обласного управління Національної поліції міста Вінниця. Два дні триває судилище, розпочате до сьомої річниці Жовтневого перевороту у Петрограді. Після цього Надзвичайна комісія Подільського губернського суду виголошує вирок — розстріляти отамана та групу повстанців.

Смерть дорогою ціною

Семен Харченко загинув 7 листопада 1924 року у камері смертників. Він разом із іншими в'язнями забарикадувався і відбивався від чекістів цеглинами. Юрій Горліс-Горський у виданій 1934 року повісті "Отаман Хмара. З таємниць ҐПУ" описує останні хвилини в'язня так:

— У камері № 8 вже не було тварини, яка хоче жити. Був хижий звір, що, смертельно поранений, кидається на мисливця, щоб вп'ястись зубами в його горло.



Поховали отамана разом із іншими закатованими на території тодішнього православного цвинтаря. Після наступу німців на Вінницю під час Другої світової війни, окупаційна влада екзгумувала разом із іншими закатованими жертвами й тіло Харченка, проте спізнати рештку отамана було вже нікому.

Нагадаємо, що "Медіа-центр "ВЛАСНО" до Дня Українського козацтва та Дня захисника України започатковує проект під назвою "Нескорені Вінничани". Він розкриватиме героїчні сторінки української історії, які є або не надто відомі або недостатньо популярні.

Раніше ми повідомляли про те, що полковник з Вінниччини Іван Нечай приєднав до козацької держави частину Білорусі.

Фото зі сторінки спільноти "Русь-Україна. Петлюрівські отамани" в соцмережі ВКонтакті