Сьогодні в рамках пректу «Нескорені Вінничани» Vlasno.info розповість продовження історії про гайсинського отамана Ананнія Волинця.

На початку 1919 року отаман від нового командира 2-го Подільського корпусу Федора Колодія отримує наказ вирушити в район Літина-Летичева-Меджибожа. В наказі була вказана мета передислокації: «для припинення анархічних виступів селян проти уряду Директорії, які перервали зв'язок між Києвом та західною Україною».

Проти заколотників
Встановлення української влади на території Летичівського та Літинського повітів на той час було конче необхідним для того, щоб під час нового наступу більшовиків бунт не поширився на інші території.

Після отримання наказу Волинець повернувся до Гайсина. На міській площі вишикувався особовий склад Гайсинського куреня національної гвардії.

— Ми йдемо на тяжку боротьбу за визволення України. Можливо, що не всі ми повернемося до рідних осель. Пам'ятайте, що б нас не зустрінуло, я вас не покину. Шлях наш тернисто-кривавий: хто почуває себе слабодухим, не має віри в нашу перемогу, немає віри у свої сили витерпіти все до кінця, той хай зараз виходить з куріня і повертається геть до плуга та волів, — звернувся отаман до козаків.

Після його промови лише двоє вийшло з лав, решта лишилася з Волинцем.

На шляку гайсинчан лежав Літин, де відбувся бунт збільшовичених військових. Взяти владу в свої руки там не складало труднощів. До їх куреня приєдналося також чимало свідомих військових, зокрема колишні вчителі Яків Гальчевський та Яків Шепель.

Після Літина, гайсинці взяли Летичів і заарештували заколотнтків, які створили «ревком» та сховалися у Меджибозькому замку. Волинець намагався м'яко діяти проти селян довколишніх сіл, які через більшовицьку пропаганду продовжували переховувати місцеві озброєні загони. Отаман навіть звернувся до населення летичівського повіту, закликаючи видати бунтівників. Його рішучі дії вплинули на селян, які почали здавати зброю. До братовбивчої різанини не дійшло.


Меджибізький замок. Фото Любові Завальнюк

Мир під час чуми
Переформатований 25 січня 1919 року у 61-й піший дієвий полк, гайсинський курінь ім. Отамана Симона Петлюри вирушив на Північний фронт, переходячи у розпорядження отамана Володимира Оскілка. Хоч до полку прибували новобранці, його не спішили укомплектовувати. На середину лютого у полку не було жодного лікаря, проте солдати Волинця допомагають відбити наступ ворога на Рівне.

У березні Армія УНР розпочинає наступ. 61-й полк бере участь у боях під Костополем та Немовичами, Сарнами, Прип'яттю, Коростенем. Після цього знесилені бійці почали відступати, бо Червона Армія прорвала фронт під Житомиром. Волинець отримує наказ вирушити з особовим складом в бік Гайсина, де він мав «поповнити чисельно загін і роз'яснити населенню, що відступ петлюрівської армії — явище тимчасового характеру». Вже 6 травня отаман був в рідних місцях, що дуже не сподобалося окупантам, які оточили його козаків.


Загін прийшлося тимчасово розпустити, але була оголошена мобілізація по довколишніх селах, на яку відгукнулося 4,5 тис. селян. Кілька разів погано озброєні загони з місцевих гречкосіїв намагалися взяти Гайсин, але більшовики присилали допомогу і люди Волинця відступали.

Нарешті отаману вдається об'єднатися із загоном колишнього полковника 56-го Немирівського полку Лисогора та створити Гайсинсько-Немирівську бригаду чисельністю до 600 багнетів. Разом вони відбивають Немирів, Брацлав, а потім і рідний Гайсин.

У місті Волинець скликає сеянський з'їзд, навіть починає видавати часопис «Повстанець», де містилася інформація про дії Української Армії. Протягом липня та серпня 1919 року бої в околицях Гайсина припиняються, оскільки успішний наступ петлюрівців співпав з поразками більшовиків від Добровольчої армії Денікіна вкупі з повстанням отамана Махна на півдні України.

Таким чином, під час важкої і кривавої боротьби Ананій Волинець зумів організувати відносно мирне життя на маленькій Батьківщині, навіть в умовах ворожого оточення.



Однак втримати місто після всіх майбутніх поразок не вдалося. Триваий час він продовжував вести боротьбу, поки в грудні 1920 року отаманові не прийшлося перейти річку Збруч. Попереду в нього була участь у політичному житті на Волині, а також знайомство з майбутнім організатором УПА Бульбою-Боровцем. Але на рідну землю йому судилося потрапити лише із кайданками на руках після арешту НКВС після початку Другої світової війни.

Фото зі спільноти Вконтакте «Русь-Україна. Петлюрівські отамани»