Бабу-повитуху, сурицю та бинди споглядали вінничани на обряді вінчання рідновірів

Обряд вінчання відбувався в українців задовго до християнських часів. Тисячоліттями народ формував обряди та традиції, які збереглися до наших днів. Вінчання, за звичаями предків, – обряд введення свідомості молодих у сприйняття нової реальності, взаємної вірності в шлюбові.

Молоде вінницьке подружжя також вирішило обвінчатися, згідно із звичаєм предків. Так, п'ятого липня у садибі Михайла Коцюбинського жрець Велимир повінчав Катерину Гнасько та Дмитра Луцкова. Обряд відбувся у традиційному українському стилі під народні пісні та звуки сопілки. У молодої – чубатий весільний вінок, у молодого – барвінковий віночок із квіткою ружею на серці.

Жрець Велимир, готуючись до обряду вінчання, приготував сурицю (мед з молоком) для причастя молодих, аби вони через культовий напій долучилися до осяйного духу наших предків.

На обрядовому столі – миска із пшеницею, символом достатку та добробуту нової Родини нашого українського роду, який славний своїми хліборобськими традиціями - та водою, символом освячення. Восьмипроменева Зірка-Олатир символізує творення світу Богом, як його розгортання у Просторі між Небом та Землею силами Сонця, Місяця та Зірок.

Жрець Велимир звертається до Сонця за благословенням на зачин Обряду.

Тризуб – Трисуття в руках жерця символізує єднання світів Прави, Яви та Нави, як вічний і нерозривний зв'язок усіх мертвих, живих та ненароджених в світі, що сотворений Богом.

Обручення молодих – символ єднання в одну-єдину спільну долю. Молодята обмінюються обручками.

Жрець під час обряду грає на сопілці, занурюючись таким чином у духовне споглядання світу.

Велимир молодятам поєднує правиці (праві руки) рушником Долі. За прадавніми переказами, яких дотримуються рідновіри, молодий отримує дружину від самого Бога, яка призначена йому Долею. А не обирає її за своїм власним вибором, як те йому може здаватися.

Молодята ходять по колу потрійно, що символізує Вічність.

У молодої різнокольорові бинди (стрічки, лєнти) на вінку сягають землі. У народі кажуть: «Дівка без бинди, що козак без долі».

Піснею та музикою супроводжував обряд етно-гурт духовного співу «Голос Предків».

Свекруха покриває невістку хусткою та зав'язує ріжки вгорі, що є символом Богині-Рожаниці Макоші, щоби молода сповнилася силою Берегині. Відтепер інші чоловіки не мали права до неї залицятися. Адже, відтепер її призначення – продовження роду.

За народним звичаєм, сватам доручили краяння короваю. Його привезли на весілля із Могилева-Подільського. Випікався весільний коровай, як годиться, у печі за спеціальним народним рецептом, коровайницею Аллою Волятицькою. Обов'язкова умова цього обряду – коровайниця повинна бути щасливою у шлюбі та мати дітей. Долі короваю разом із частинками гільця і биндами на них роздавали запрошеним гостям.

Мама молодої частує весільним подарунком від молодих – долею короваю – Жерця Велимира та його дружину Бажану.

Баба-повитуха Гордана вітає молодят зі шлюбом та благословляє нову родину і дає настанови на дотримання праведності в майбутньому. Для Гордани цей день – особливий, адже 20 років тому вона приймала на світ сьогоднішню наречену. Для Катерини вона – духовна мама.

Загалом, обряд вінчання рідновірів нагадав весілля, яке до цього часу святкують у сільській місцевості. Адже українське село – невмируще джерело народної культури. Та у рідновірів такий обряд – не просто збереження традицій та звичаїв, але й духовне осмислення через Священнодійство.

Фото, відео Олени Мортко