Не оминули події 1932-1933 років в Україні й іноземні журналісти. Англійський журналіст Малколм Маггерідж влітку 1933 року писав: "Я побачив щось на зразок двобою між урядом і селянами. Поле цього двобою таке ж спустошене, як і в будь-якій війні, але простягається воно набагато ширше. З одного боку мільйони селян, що вмирали з голоду, з тілами, часто опухлими від браку їжі. З другого — вояки частин ДПУ, що виконували накази диктатури пролетаріату. Вони пройшли крізь країну, мов рій сарани, забравши з собою все їстівне; вони постріляли або заслали тисячі селян, часом цілі села; вони перетворили найродючішу землю в світі на журливу пустелю".

Страшні події 1933 року віддзеркалилися і в листах італійського консула у місті Харкові (тодішня столиця України) Граденіго. Він писав: "На базарі вранці мертвих поскидали, як купи шмаття, у болоті в людському гною. Було їх близько 30. Через два дні нарахував вже більше півсотні. Одна дитина ссала молоко з грудей мертвої матері з посірілим обличчям. Ми бачили 10-річних дітей, які були за маму для чотири- або трирічних. Коли надходила ніч, вони їх накривали власним шарфиком або плачем та спали скорчені на землі, а біля ніг лежала бляшанка для сподіваної милості. Опухлих перевозять товарним поїздом у поле і залишають їх за 50-60 кілометрів від міста, щоб там помирали, ніким не бачені. Коли приїздят на місце, де їх скидають, то викопують великі ями і витягають з вагонів усіх мертвих. Пильно не дбають, щоб не звертати великої уваги на дрібниці, і часто можна побачити, як кинений у яму оживає та рухається в останньому вияві життя".

Весною 1933 року на Поділлі створювалися спеціальні колонії для безпритульників. Але і там дітям, виснаженим від голоду та дизентерії, лікарі не могли зберегти життя. За два з половиною місяці лише у Немирівській дитячій колонії померло 162 дитини. А у протоколі бюро засідання райкому партії за десяте червня йдеться про те, що разом із мертвими закопано живу дитину.

У зв'язку з критичним становищем Вінницький обком партії прийняв постанову про відкриття в колгоспах патронатів для тих дітей, які втратили батьків. Правління колгоспів найчастіше виділяло для них спорожнілу хату, яких залишилося багато, і передавало їх під нагляд жінки, яка виконувала роль і куховарки, і виховательки. Цей заклад врятував життя багатьом дітям.

Серед опрацьованих документів: книга дослідника Володимира Петренка "більшовицька влада та українське селянство у 20-30-х роках ХХ століття: причини, технології, наслідки Голодомору-геноциду" та праця Фаїни Винокурової і Романа Подкура "Голод. Вінницька область. Документи і матеріали".

Фото: zz.te.ua