Українці поступово доходять до усвідомлення власної героїчної історії, вважає президент Історичного клубу "Холодний Яр". Роман Коваль поділився роздумами про історичні події та спогадами про паростки патріотичного виховання з кореспондентом Vlasno.info.

Письменник, дослідник історії повстанського руху, народився в Горлівці (Донецька область). Він присвятив невідомим сторінкам історії чимало книжок та статей. Є головним редактором газети "Незборима нація". У березні цього року ініціював у Вінниці вшанування отамана Якова Гальчевського.

Також презентував вінничанам останню книгу "Подебрадський полк" армії УНР".

— Що пов'язувало вашу родину із Україною на Донеччині?

— Єдине, що нагадувало про Україну в нашій квартирі — це величезний портрет Тараса Шевченка в баранячій шапці. В нього був досить суворий погляд, тому, коли мене залишали вдома самого, я не бешкетував.


— Якою мовою розмовляли у вашій родині?

— Лише українською. Але коли я виходив на поріг, то переходив на російську на вулиці. Потім у 1968 році, коли переїхав до Києва, то переходив на ту мову, якою до мене зверталися. Такий був в той час сервілізм або "раболєпіє" — бажання перейти на мову сильнішого, окупанта.

— А коли відбувся перелом у вашому ставленні до мови?

— У далекому 1981 році батько взяв мене на три дні до Львова. І ця подорож відіграла в моєму життя надзвичайну роль. Я побачив хлопців, які зухвало поводили себе у відношенні до радянської влади. Наприклад, дорогу вам могли пояснити такими словами: "Ось йдіть прямо вулицею Бандери, далі повернете вліво на Шептицького, а далі йде проспект Євгена Коновальця..."

— І як швидко ви після цього змінили світогляд?

— Відразу, як виїхав додому. Лежу в потязі й кажу собі: "Все, Романе, з цього дня спілкуватимешся виключно українською". Прийшов на роботу і з усіма, з ким раніше розмовляв російською, спілкувався відтоді українською. Виключенням були лише іноземці.


— На ваш погляд, існує на сьогоднішній день різний погляд на історію між Західною та Східною Українами?

— Знаєте, я ставлюся до галичан з певною критичною настановою. Можливо тому, що у 1990 році, коли я черговий раз відвідав Львів, місцеві патріоти назвали мене "москалем", бо я з Києва. Існує й досі міф, що лише вони воювали за Україну. Тому після презентацій моїх книжок, присвячених нашій боротьбі, вони дуже зраділи, коли дізналися більше про визвольний рух. Тому під час останніх презентацій всі жваво дискутували зі мною на різні теми.

— Чому Яків Гальчевський, пам'ять про якого повертається до українців загинув саме на заході України?

— Він створив самооборону на Холмщині в селі Грубешів, де більшість населення становили українці. Польське населення штучно збільшувалося завдяки акціям переселення. Тому, коли стало питання виживання українців під час нападів польських банд, він почав обороняти західні кордони. Таким чином, отаман прославився не тільки як захисник Вінниччини, а й оборонець Західної України.

Фото Богдана Новака