У 2014 році спільнота у соціальних мережах "Історія Вінниці" переросла у громадську організацію, до якої входять історик, священик, географ, мистецтвознавець, підполковник у відставці, два архітектори, ІТ-шник, дослідник ракет, переселенці з Донбасу та багато інших. Про туристичний потенціал міста, нерозгадані таємниці, найпоширенішу брехню та ТОП-5 місць, які у Вінниці варто відвідати європейцю ми розмовляли із керівником ГО «Спільнота Історія Вінниці» Олександром Федоришеним.

– Як ти оцінюєш туристичний потенціал міста у всеукраїнському контексті?

– Вважаю, що наше місто одне з найбільш недооцінених в цьому контексті. У радянський час туризм підтримувався державою, але стагнація наступила в 90-х роках. Завдяки унікальному фонтану відбулось відродження індустрії, хоча це багато хто досі не усвідомив. Та мені здається, що навіть ті, хто засновував цей об'єкт, не розраховував на такий ефект. Бо коли бачиш на закритті фонтану у 2014 році 84 автобуси — це вражає. Але ми за цих туристів ми ще не навчились правильно боротись через відсутність налагодженої інфраструктури. Сумно, що в одноденних турах наше місто замінюють уманською «Софіївкою» чи замками Хмельниччини, а приїздять лише на фонтан... Потенціал Вінниці величезний, але потрібно спільно (приватно, муніципально, державно) вирішувати, як його реалізовувати, налагоджувати співпрацю готельного та ресторанного бізнесу і т.д.

– Складається враження, що ти пишеш книгу про історію Вінниці...

– Вже написав. Це путівник Вінницею, якої немає. Вінниця станом на 1914 рік. Книга ця — спільна потуга кількох вінницьких колекціонерів, які вирішили оприлюднити унікальні речі для громадськості. Вона розрахована на городянина та звичайного туриста. Це книга-хроноскоп, своєрідна паперова машина часу. Її назва "Вінниця. Історія іншого часу. Але через ситуацію з національною валютою її видання поки ускладнене.

– Туристи Вінниці: з яких вони міст?

– Умань, Житомир, Хмельницький, Київ, Біла Церква, Кіровоград. Ще ніколи не проводив екскурсії для черкащан, не так часто — для тернополян, франківців, львів'ян. 2014 рік був особливим для внутрішнього туризму: у людей з'явився величезний інтерес до своєї країни, адже патріотизм із жовто-блакитними кольорами на обличчі минає, а замість нього приходить практична сторона бажання знати про свою країну більше.

– Чи на часі зараз розмови про охорону культурної спадщини?

– Мені болить, коли почув, що на початку цього року у сусідньому Меджибожі впала західна стіна палацу Сенявських. Інколи закидають, що війна і не на часі ці питання. Але ті хлопці колись повернуться, і їм потрібно буде возити своїх дітей на екскурсії. І це теж війна, і теж фронт. Дякувати Богу, що у Вінниці з'явилася мода на реставрацію та реконструкцію старих будівель. Жалкую, що в місті досі немає вишу, який би готував архітекторів. Така кузня кадрів для міста, яке скоро стане півмільйонником, була б неоціненною. В той же час важливо донести людям, що наше — це не лише хата-мазанка та дерев'яні козацькі церкви. Єврейські хати XVIII століття та костели XVII-го – така ж сама наша спадщина, і тільки ми відповідальні за руйнацію цих німих свідків старовини. У будь-якому випадку, минуле воює з нами. І ми зобов'язані цю війну виграти.

– Топ-5 місць Вінниці, якими би ти провів екскурсію для європейця.

– По-перше, це Єрусалимка. Картинка із Замостя, від сучасного храму Покрови УГКЦ, на центр — вона реально шокує. Ця рукотворна піксельність будинків, цей колаж, створений століттями та людьми — краще не придумаєш. По-друге, це Миколаївська церква. Пагорб Замкової гори — серце міста та його пуповина. По-третє, це Вінницькі Мури, унікальний оборонно-фортифікаційний комплекс. А також Майдан Незалежності та Каліча. Це п'ять локацій, які потрібно відвідати, аби відчути дух міста.

Єрусалимка

Миколаївська церква

Вінницькі Мури

– Розказав би європейцю про парк Горького та те, що він, мовляв, стоїть на кладовищі?

– Для європейця це не буде шокуючим. Ми звикли ситуацію із парком Горького змальовувати як варварську та штучно створену радянською владою. Але це нормальна європейська практика — перетворювати старі кладовища на прогулянкові парки. Кожне місто закладає цвинтар на віддалені від житлової зони – такий собі бар'єр Живих та Мертвих. На початку ХХ століття факт переїзду головного ринку на Калічу – територію православного і католицького цвинтарів – ознаменував, що цей бар'єр подоланий. Коли хтось безапеляційно стверджує що "весь парк на кістках", то мусить розуміти, що помиляється. Сучасна територія ЦПКіВ має в собі орієнтовно 20 % «мертвої зони». Все інше – це майже 120-річний історичний парк, і колишня зона приватної забудови.
Кіноконцертний зал «Райдуга» також затиснений між двома такими зонами: колишнього католицького цвинтаря та місцем, де в 1943 році відбулись розкопки та були виявлені жертви «Вінницької трагедії». Але приміщення не потрапляє в цю зону – це переконливо доводять історичні карти. Однозначно, маємо виявляти повагу до такого місця. Не вихід – все огорнути червоною стрічкою з написами на лавах: «Не цілуйтеся, не пийте пиво, не займайтеся коханням!» . Краще розмістити кілька інформативних табличок. Тому в парк європейця я б повів. Потрібно показувати обидві сторони ситуації, тому що це – враження про місто.

– Що робити із радянськими назвами вулиць у місті?

– Потрібно готувати вінничан, що це перейменування неодмінно станеться. Різко нічого не відбудеться. Яскравий цьому приклад – випадок із перейменуванням вулиці київського більшовика Іванова на вулицю Максима Шимка. Не відбулося через супротив місцевих жителів. Для початку має відновитись робота муніципальної комісії, яка могла б підготувати своєрідний звіт. Є вулиці, які не варто чіпати: Космонавтів, Порика тощо. Але є ті, хто себе заплямували кров'ю невинних людей: Козицький, Свердлов, Едельштейн... Очевидно, що перейменування вулиць викличе плутанину і великий супротив таксистів, бо ж доведеться то все вивчати знову. Перейменовувати вулиці можна і по аналогії чи спорідненому звучанню. Козицького на Козацька, наприклад. В цьому питанні головне - компроміс, діалог. Ми місто, де Три Солдати з Меморіалу Слави відтепер межують з Тризубом – це нормально, хоч і багатьох обурює. Квіти кластимуть і туди, і туди. Це вже відбулося 20 лютого. Це і є конструкція брацлавського чи наддніпрянського феномену нашого патріотизму: пам'ятати та шанувати вояків Червоної армії та бійців УПА.

– Найпопулярніша брехня про місто?

– Герб міста. Помилкове пояснення, що на ньому зображений якір – найбільш популярна річ для городян та туристів. Насправді – хрест зі спареними рибальськими гачками. Чи «обзивання » водонапірної вежі словом «ратуша». Це шкідлива міфотворчість, бо коли люди приїздять в центр міста, дивляться на міську раду, бачать там ніби якір, і кажуть: «О, то це у вас якийсь порт?». Але Буг навіть ніколи не був судноплавною річкою.

– А найпоширеніша легенда про Вінницю, яку розповідаєш туристам?

– Про закоханих, вінницьких Ромео та Джульєтту, які кинулися з башти у 60-х роках. Хоча одразу ж її розвінчую справжньою історією про дідуся, який випав з другого поверху, годуючи голубів, і зламав ногу.

– Яка нерозгадана таємниця Вінниці?

– Є багато цікавих біографій, до яких хочеться докопатися. Найбільше хочу, аби мені з Латинської Америки несподівано прийшов лист від нащадків Миколи Ананійовича Стаховського – вінничанина, лікаря та громадського діяча. А в листі – фото його будинку в українському архітектурному модерні, від якого маємо поки тільки кресленик. Побачити його хоча б на світлині – це моя величезна мрія, бо я дуже люблю цей будинок. Як пам'ятка, він мертвий, про його таємницю нам нагадує особлива форма вікон. А ще одна мрія – аби за кілька років на цьому будинку з'явилася табличка на честь згаданого вище власника, який був першим послом УНР у Великобританії. Щоб до нас приїхав міністр закордонних справ Павло Клімкін, привіз британського посла і сказав: «Дивись, чувак, тут колись жив чоловік, який в 1919-му намагався до вас достукатися. Поклади йому квіточку». Посол кладе квіточку – і я буду щасливий (сміється — Авт.). Про Стаховського варто пам'ятати, бо він лежить аж на Ольшанському цвинтарі в Празі, а його діти – в Латинській Америці. Але корені його наші, подільські.

Я обожнюю Вінницю за те, що у нас у великій повазі «історія зсередини». У нас є пам'ятник Прунмаєр, хоча до кінця невідомо, хто це така. Ну, Євгенія Францівна, власниця будинку.
Зауважте, в центрі міста стоїть пам'ятник жінці, яка нічого видатного для Вінниці не зробила. За кілька метрів – заклад на честь напівміфчної персони Матвія Заваркіна.
Але через призму життя цих «маленьких людей», про яких зазвичай не згадують в класичних музеях, ми дивимось на історію міста зсередини. Це фантастика! Такий підхід – це бомба! Художник на вулиці Артинова, Скрипаль, якого можна асоціювати будь з ким, але найбільше туристам подобається аналогія із легендарним скрипалем готелю «Савой» Фімою Пельцманом. Навіть три Шевченка у Вінниці – це круто. Туристи дуже добре на це реагують: «У вас головна вулиця починається Шевченком і закінчується, хоча Шевченка у Вінниці ніколи і не було!». Треба дивитися на такі речі простіше. Це та родзинка, коли люди складають враження про дух міста саме з таких речей. Має бути місце і ложці дьогтю, і невеличкій частині міфу для туристів. Все це формує картину неповторного враження від міста і відчуття того, що ти готовий щодня ходити по цих вулицях.

– У чому відображається історія Вінниці?

– Архітектура. Бо ми кожного дня ходимо по тих вулицях, щодень бачимо їх. Інша справа, що ці будинки не з кожним можуть заговорити. Це проблема. Але вона вирішується.

– Із якою особою асоціюється у Вінниця?

– Для мене дуже знакова біографія Стаховського. Болить за таких людей, які клали на вівтар свої професійні та громадські якості, а потім залишилися за бортом, і все життя мріяли повернутися на рідне Поділля. Вінниця – це також біографія Альтмана, Грохольських, Янкерсона. Перелік можна продовжувати.

– У якому кольорі втілена твоя Вінниця?

– Коричневий. Підсвідомо. Люблю цей колір.

– У якій мелодії живе для тебе Вінниця?

– У вальсі Шостаковича. Завдяки літописцеві післявоєнної Вінниці Нілові Красу ця мелодія для мене однозначно стала вінницькою. Для мене це – гімн Міста.