Вінницька волонтерка тричі за рік потрапляла в реанімацію

Робоче місце у кабінеті Начальника медичної служби Вінницької обласної "Народної Самооборони" Людмили Бобровської завішане українськими прапорами та подяками у рамках. У кутку біля дверей — портрети українок у національних костюмах та прикрасах. Навпроти — напис на плакаті "Небесна сотня. Вічна пам'ять".

Людмила Аксентівна з іншими волонтерами займається збором ліків для солдат. Часто разом із сином Ігорем доправляє це все на передову. Маючи 24 роки медичного стажу — працювала медсестрою за радянських часів — зрозуміла, що її досвід зараз потрібен.
— Такого, щоб чогось було не треба немає, — розповідає. — Зараз є трохи запасів йоду та перекису водню. А все інше треба багато і постійно.

Тендери під час війни — це дикість

Людмила Аксентівна розповідає, що бійцям і досі потрібні і одяг, і оснащення. А те, що під час бойових дій почалися тендери просто вразило волонтерку.
— Люди не одягнені, не взуті, не мають харчування. А тендер затягується щонайменше на три-чотири місяці. На початку бойових дій я приїхала у 72 бригаду. А у них немає цвяхів, молотка, пилки. Вони живуть в землянках, в яких ховаються. Далі вкопатися не можуть, бо там сланець. А в цей час ще йде тендер. Ми тільки їм доставили усе необхідне, а їх обстріляли і все згоріло. Починаєш збирати заново. Вражало, що на передовій люди у шльопанцях там, де і берці не спасають. Це було жахливо.

У бійців часто одна форма на весь період служби. На Сході місцеве населення навіть нову послугу придумало: пропонують солдатам за гроші випрати та попрасувати їхню форму.

— Там болото страшенне, глина. Вона налипає на одежу. Намокнувши під дощем, немає де посушитися. Звідси і запалення легенів, нирок. Виходить, одна форма — від держави, друга від волонтера, третю мама купила.

На початку бойових дій на Сході медики були не навчені надавати допомогу після поранень. А бійці теж не знали, як правильно це робити.

— Бійці спочатку думали, що при осколкових пораненнях, до шпиталю звертатися не треба. Вони витягнули осколок, заклеїли рану і все добре. Доводилось чистити ці рани заново.

На Майдані розучилася сидіти

Взагалі ж, на передову волонтерка потрапила прямо із Майдану. У гущі подій Революції Гідності вона опинилася із самого початку — із грудня 2013 року. Разом із сином власним мікроавтобусом вони доправляли туди активістів та медикаменти.

— Провезти медикаменти було неможливо. Скрізь спиняли і перевіряли. Тоді я пішла на хитрість. Взяла для себе направлення нібито на лікування у лікарню Рамаданова. Загрузили у машину багато медикаментів. По дорозі нас зупинили. Питають: чому стільки ліків? Я показую направлення. Розповідаю, що ліки везу із собою, бо у Києві дорого. А чому так багато? Ну, так я ж не знаю, який час я маю там лежати. Нас пропустили. Тоді я на Майдані так і залишилася. У хлопців уже були обморожені ноги, грибок і їм треба було допомогти.

Коли почалися розстріли на Інститутській у лютому 2014 року, активістка була у Вінниці. Але, як тільки із сином почули про це, — виїхали на Київ.

— Ми коли розвантажували свою машину, почули крик: "у КМДА немає медиків та інструментів". Я кинула свої сумки і не оглядаючись, побігла туди. Ми не прощалися, не обіймалися, не казали: "щасливо", чи "виживи". Хлопці рвонули на Інститутську а я — у КМДА.

Про те, чи живий її син, коли на Інститутській снайпери розстрілювали людей, Людмила Аксентівна не знала до останнього. Він прийшов у КМДА, де вона допомагала лікарям, о 4 ранку 21 лютого.

— Добре, що не пересіклись із сином. Бо від цього можна розгубитись, втратити витримку. А у нас одна медсестра працювала на два столи. Відпрацювавши цілий день, ми падали на 15-20 хвилин. Ми тоді могли стояти, кілька хвилин лежати. А от сидіти ми тоді розучились.

Людмила Аксентівна переконана, що тоді і її сина, і інших хлопців врятувала молитва.

— Із нами їхало ще із 11 хлопців. Мій син ніколи не носить хрестика. А я тоді його взяла, приколола собі до бретельки і нав'язала 11 вузликів — по одному за кожного хлопця. Там був один віруючий хірург, із Прикарпаття, а у нього — свята вода. Я кожного ранку і вечора цією водою змочувала вузлики і читала молитви. Слава богу, усі хлопці вернулися живими.

У боротьбі за життя майже 30 років

На запитання, чи не боїться вона бути у перших рядах активістів, тих, хто завжди готових допомогти, Людмила Аксентівна впевнено відповідає: "Ні". І додає:

— Я воюю із 1988 року. Коли я тоді не боялася, а у мене діти маленькі, то тепер точно не боюсь.

Людмила Аксентівна була активним учасником Народного Руху із кінця 80-х минулого століття. За патріотичну позицію її навіть заарештовували.

— У пене є фотографія, яку я ніколи б не мала, якби мені її не принесли міліціонери, коли прийшли мене арештовувати. На ній моя 7-річна донька читає вірш біля міськради у вишиванці. Це був 1989 рік. Мені тоді допоміг знайомий адвокат.

Патріотизм, любов до України та дух боротьби пані Людмилі передався від матері та бабусі, які були львів'янками.

За останній рік, активістка стільки усього пережила, що тричі потрапляла до реанімації. Перший раз зомліла під час спецнавчань. Тиск був 40 на 0. Їй тоді сказали, що якби це було не на навчаннях, то допомогти уже не змогли б. Вдруге швидка забирала від дверей вінницького офісу — мікроінсульт.

— Привезли мене у лікарню, я відлежала під крапельницею. Лікарі казали, що потрібно залишитися, а я встала і пішла. Бо у мене тут робота: ліки приймати, видавати. Також ходила тут із переламаною рукою. Навесні дуже поспішала в офіс, переходила дорогу і мене зачепила машина. Вона поїхала, а я залишилась із поламаною рукою. Я за останній рік прожила сто років. Настільки це все пропущено через себе.

Фото Тамари Тисячної